Мальви. Орда - Страница 66

Хмельницький якусь мить бачив тільки Іслам–Ґірея, потім помітив калгу і нурредина, що сиділи обабіч хана, і ханських сановників, що стояли збоку.

Хан з цікавістю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалася велична постать гетьмана, на якій так добре лежав жупан з білого сукна, а поверх нього темно–зелений кунтуш з відкидними рукавами. Сподобалися його кошлаті брови, енергійно зсунуті до перенісся, і хвацькі вуса, але він чекав від Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.

Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба. З цим він подав до ніг хана дорогу далматинську шаблю і пістоля з інкрустованою кістяною ручкою.

— Милістю Аллаха великої орди високоіменний хане, — почав гетьман, — лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця і богатиря.

— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш, чим підкупити воїна. І драгоманів, бачу, не потребуєш… Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене війною.

— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очей, говорив Хмельницький, — але тільки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі. Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу і вічну спілку.

— Але ж ти підданий короля і зраджуєш його. Звідки я можу знати, що не зрадиш мене?

— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагін–Ґірея зрадником, коли той почав справедливу війну проти кафського паші і Кантемира–мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україні лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітей у казанах варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям у тисячі разів легше живеться, ніж нашому ратаєві. А тому йдемо воювати ляхів, які є і твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним іменем, не платять тобі данини, ще й нас підмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницький вийняв з–за оборки кунтуша папери і подав їх ханові. — Це привілеї, що дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм військом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і клятвопорушників.

Іслам–Гірей прийняв папери і передав їх пласколицьому бородатому дідуганові, що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.

— Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, — сказав до Сефера Ґазі і повернувся знову до Хмельницького. — Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечні твої помисли і наміри?

— Подай мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницький. Він узяв з рук Іслам–Ґірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Присягаюся творцеві всієї видимої й невидимої тварі, що все, чого прошу в його ханської милості, роблю без підступності і зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, Боже, щоб ця шабля відділила мою голову від тіла.

— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого Бога. Залиш мені своїх достойних аманатів, гетьмане.

— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинський. Другого залишаю тобі заручником, — хрипко вимовив Хмельницький, і біль зсудомив його обличчя.

Іслам–Ґірей вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по стегнах.

— Сказав пророк, хай благословить його Аллах: дружба з мудрим — це користь вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до війни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєві йти тобі на допомогу з ногаями.

Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них і аж тепер упізнав обличчя Туґай–бея. Очі в гетьмана просвітліли, він уклонився ханові і його достойникам.

Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був Великдень, другого квітня.

Хмельницькому ж — не до Великодня. Чорно зажурений сидів у кімнаті старого вірменина Аветик–оглу, і здавалося йому, що в нього відібрали руки. Його сокіл — Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першої битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще темніша ніч в Україні і кайдани галерного весляра на руках Тимоша.

Козаки святкували Великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками, гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.

— Ґяури святкують свій байрам, — доповіли слуги ханові.

Іслам–Ґірей велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п’ятнадцять баранів на знак милості.

А тоді закурилися вогнища, захмеліли голови козацькі, і покотилася над чужою тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на дніпровських порогах, — пісня:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

І вдарилася пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиній башті.

— Хто ви, звідки ви тут узялися? — шептала Мальва–Соломія материнською мовою, притулившись чолом до самшитової решітки, не помічаючи єхидно підозріливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.

— Звідки ви тут узялися так пізно?!

Розділ сімнадцятий

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі!..