Мальви. Орда - Страница 65

— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом.

Вірменська вулиця згорнулася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московити; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилася недавно на вірменській вулиці.

«О Боже правий! — жахнувся Хмельницький. — Де ви тільки не розпустили своїх мацаків! І тут, серед вас, мені, можливо, доведеться залишити свого сина… Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».

Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Ґазі–aґa, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, що принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися цілий час ханські придворні та все вимагали подарунків.

Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк–капу сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі–аґу сьогодні до посольської зали.

Перед обідом з Ермене–маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на білому коні їхав аяк–капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитися і йти за ним.

Насторожений довгим очікуванням ханського прийому, але з гордо піднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двір. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в білій свитині, що йшов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».

Аяк–капу подався на коні у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. Їх провів до саду плечистий високий сеймен, Джеджалій приглянувся до його білявого обличчя, пробурмотів: «Яничар клятий…» — і знітився від його ясного погляду. Воїн не зрозумів слів козака, але відчув у них образу. Його сині очі дивилися на полковника з якимсь докором і жалем.

Гірко чомусь стало Джеджалієві, він підступив до сеймена і спитав по–татарськи:

— Ти давно з України?

— З якої України? — знизав плечима Селім. — Я із Салачика. — Якусь мить помовчав, а потім підвів на Джеджалія очі і спитав тихо, ніби хотів таємницю вивідати: — Скажи мені, чому завжди мене питають, звідки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумію, навіщо про це знати людям…

— Бо ти інший, хлопче. Ти не татарин і не із Салачика родом. Ти — з України.

— Які ж ті люди в Україні? Ніде я їх не бачив.

— Та ось поглянь, — Джеджалій показав рукою на посольський почет. — Он — сам гетьман козацький.

Селім знову стенув плечима.

— Багато сюди приходить чужинців. Я ж — ханський…

— Ні, хлопче. Ти з України. Запам’ятай собі. І мати твоя, може, десь побивається донині за тобою.

Джеджалій зітхнув, відійшов у тінь кипарисів, що виструнчилися один біля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерігав за сейменом: у його очах тінню блукав сум.

— Ачей прозрієш колись… — промовив сам до себе старий полковник.

Хмельницький зупинився перед посольськими залізними дверима, вправленими в кармінове різьблене кам’яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: «Цей пишний вхід і ці величні двері побудовані за велінням хакана двох материків і двох морів».

Іронічно посміхнувся гетьман. «Які в тебе материки і які моря, коли ти не маєш ні одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькі галери, що пантрують кримські береги… Ти такий самий васал, як і я. Врозуми, Боже, твою пиху, гординю, і ще переміниться обличчя світу».

Відчинилася залізна брама, і під звуки барабанів аяк–капу провів козацьких послів угору сходами до кофейної кімнати.

Євнух наливав терпку пахучу каву до порцелянових фільджанів і, кланяючись, розносив послам, що, порозсідавшись на міндерах, із селянською безпосередністю розглядали виноградні розписи на стінах і майстерні вітражі на маленьких шибках, притулених під самою стелею.

Аяк–капу власноручно підніс гетьманові фільджана з кавою: зрозумів Хмельницький, що багато дукатів попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан.

Проте довго чекати не довелося. Слуга, що цілий час шастав із кофейної кімнати до посольської зали, вийшов до послів і, зігнувшись у три погибелі, мовчки показав обома руками на двері, що означало: хан дозволяє увійти. Гетьман подався до зали сам–один.

— Не потрібен мені драгоман, — сказав Хмельницький і пройшов повз німих рабів, що стояли навшпиньках біля одвірків, наче статуї.

У правому куті зали на ворсистому червоному килимі під малиновим балдахіном сидів суворий, з м’язистим обличчям чоловік. Колись у Туреччині Хмельницький бачив османських пашів, знав їхні жорстокі звички і горду пиху — чекав таким побачити й хана. Тому приємно вразив вигляд суворого воїна, якого лише сан примусив одягти велику зелену чалму і сісти під малиновий балдахін. «Певно, він набагато краще почувається на коні, — подумав Хмельницький. — Я міг би з гідністю скресатися з ним на шаблях, міг би йти пліч–о–пліч у рівноправній спілці, та кланятися йому тяжко, бо лицар лицареві раболіпних поклонів не складає».