Мальви. Орда - Страница 64

І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з–поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає…

Хто її тут співає? Чому тут? Що сталося: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?

Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на бенкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, у повітрі пахне смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

Прорвалася туга з–під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов’ю.

— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою ґраткою і знемагала.

Тиждень тому Іслам–Ґірей безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Туґай–бей з почтом і разом з ним вертається до Бахчисарая Сефер Ґазі.

Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Туґай–бей, що посмів увести до палаців ізгоя Сефера Ґазі?

В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно–понурий Туґай–бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.

— Ефенді Сефер Ґазі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму аталикові. Один волос упаде з бороди Сефера Ґазі, і ор–бей Туґай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Туґаєм.

— Сеферові Ґазі, — сказав він, — заскоро ще думати про старечий спочинок. Він повернувся до Бахчисарая як найблагородніший радник хана, уповноважений і довірений аґа.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер–аґа поклонився ханові.

Іслам–Ґірей відповів аталикові теж поклоном. Йому хотілося обійняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Туґай–бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Туґай від злобних Ширінів, що хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати із Сефером до Бахчисарая?

— Хане, — промовив Туґай–бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли із Запорожжя.

Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною. Його мозок цілий час мозолила думка про спілку з козаками, а вони — вони самі йдуть до нього? Перст Аллаха! Значить, усе ухвалене… І сторгуватися можна буде на засадах ласки, а не просьби.

Опустив голову, наче в задумі, і підвів її по хвилині.

— Посли із Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити?

Посміхнувся Туґай–бей краєчками уст, мовляв, дипломатично розмовлятимеш із послами, а не зі мною. Сказав:

— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, що не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк–яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене–маале.

Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.

— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Туґаю, — сказав нарешті.

— Залишуся, хане, — м’якше, ніж будь–коли, промовив Туґай–бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готовий зі своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.

— Хай благословить наші наміри Аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.

…В кінці березоля на вершині Топ–кая зупинилось кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, у шапках із червоними шликами.

Попереду загону стали три комонні: богатирського зросту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зиновій–Богдан Хмельницький. Праворуч — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, ліворуч — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.

— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, що не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглися вони сюди, до цього яру, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз’їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, до свого лігва, їм однаково, на кого йти… Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринкові продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач… Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо до цього осиного гнізда просити допомоги. Йдемо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятися мусимо ворогам нашим відвічним, бо інакше не бачити нам перемоги, не бачити нам волі в страдницькій Україні. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово.