Мальви. Орда - Страница 67

Українська народна пісня

Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала… Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.

Ой що ж то за Хміль?

Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев’ятими землями, та не про той хміль, що по тичині в’ється, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не світало, вражою кров’ю умився!

Завмер на мить світ — а догулював він, задиханий і стомлений, тридцятилітній кривавий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві й тривозі: хто сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новий музика взявся?

Хмельницький? Який — Хмельницький?

Гей, а чи не знали його досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від Дюнкерка до Сараґоси, коли–то граф де Брежі склав кондиції з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді старий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостійний похід козацтва в спілці з татарами на Польщу, і він запропонував французьку допомогу королеві.

Той самий Хміль! Подався ґабсбурзький дипломат Франц Лізоля до цісаря намовляти його, щоб узяв при цій нагоді Польщу під свій протекторат; вождь англійських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана України з перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол семигородський князь Юрій Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польща мусить вступити у війну з Туреччиною.

А Хмельницький ішов з–під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши Кримської землі.

— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеймени при ханському дворі, зашепталися купці на ясир–базарі, засичали єзуїти на Ермене–маале. Тільки Іслам–Ґірей мовчав, ніби не відаючи того, що перекопський opбей Туґай крокує поруч із Хмельницьким по Україні з шістьма тисячами ногаїв.

Шістнадцятирічний аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут–кале на правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного весляра? Юному лицареві, що виріс у сідлі, вмів стріляти з рушниці з–під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями; вузькою була печера, в якій мусив мешкати, непривітними й чужими здавалися понурі караїми, що жили, наче кроти, в кам’яних норах і насторожено придивлялися до нового поселенця.

Від батька звістка не надходила. Одного квітневого ранку незвичний гамір почувся біля входу до підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш, Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їхніх викриках вчувалася погроза. Тиміш підійшов до виходу, вартовий сеймен затримав його і наказав не виходити. Тільки ввечері, коли караїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо крадучись, провели його через східну браму фортеці. Ханський заложник опинився вночі у знайомому будинку старого вірменина Аветик–оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.

Господар розповів Тимошеві новину, що вже встигла облетіти світ: батько переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького війська мало що не освятилася кров’ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бік гетьмана, скаравши на смерть старшин–зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Вістка про вбивство потомственого караїма — переяславського полковника Ілляша — дійшла до Чуфут–кале, і караїми зажадали крові за кров.

У перший день свого перебування на Ермене–маале Тиміш побачив, що і тут нема для нього безпеченства. Польські єзуїти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вікнами Тимошевої світлиці, викрикуючи прокльони, вранці Аветик–оглу побачив на огорожі намальовані квачами чорні хрести. Старий порадив Тимошеві, щоб він просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але відповіді від хана гетьманич не отримав.

Врешті надійшов лист від батька. «Дорогий мій сину, — писав гетьман, — милістю Божою зацне Військо Запорозьке розбило лядських окрутників, та анахтемський аспид ще не вбитий — війна тільки починається. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, і скажи йому, що здобич, яку отримали татари під Жовтими Водами, нічого не значить перед тією, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим військом. Дотепер ми мали справу зі слугами, віднині валкуватимемо з панами — розкішними і багатими».

Тиміш передав ханові гетьманського листа, та знову Іслам–Ґірей відмовчався. Повільно й нудно минали дні в непевності й тривозі.

Аж у травні, коли гетьманич уже й не чекав на ханський прийом, на Ермене–маале верхи прискакав ханський стражник. Біляве слов’янське обличчя так не пасувало до татарського військового одягу, що Тиміш у першу мить подумав: «Хтось із Низу, переодягнений. Що за вісті?»

— Хан на тебе чекає у дворі свого палацу! — проказав сеймен і повернув коня.

Готовий до найгіршої несподіванки, пройшов Тиміш крізь одчинені ворота на ханське подвір’я і мало не закричав від нестримної зловтіхи. Хан, одягнений у шубу і білий тюрбан, гордо сидів на сивому аргамаку, а напроти нього під ескортом ногайських воїнів стояли два шляхтичі. Один, добре знайомий Тимошеві, — довговолосий, сивий, у нагрудному панцирі, віяльцями розсипалися вуса; другий у круглій бобровій шапці з перами і в червоному пошарпаному жупані.