Мальви. Орда - Страница 55

Великий хан Кримського улусу

Іслам–Ґірей».

Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялася і плакала, вибігла з ханського двору і щодуху помчала ущелиною до Мангушу.

— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір’ї, але ніхто чомусь не одізвався.

Відчинилися ворота Стратонового обійстя.

— Стратоне–е!

Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.

— Де… де Мальва?

— Я не пускав, просив, погрожував… Але вона як не при своєму розумі…

— Та що ж сталося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити.

— Заспокойся, Маріє… Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить… не велить, а просить, щоб Мальва з’явилася перед нього. Я нічого не розумію… Яким вітром може відати хан про нашу Мальву… А вона поїхала… Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця… Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете…

— Ось вона, моя кривавиця… Ось вона. Я знаю… Тепер я вже знаю… О Боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягла до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю…

Розділ чотирнадцятий

Мати моя дорогая,

А я ж тебе не пізнала.

Скидай з себе свої лати,

Будеш з нами панувати.

Українська народна пісня

«Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту–сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір…»

Цвяхом застряв цей хитромудрий хадіс у мозку Іслам–Ґірея, і тлумачив він його сам, без хафізів, приймав його для себе, виковував собі з нього власну ханську тактику.

Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив заспокоєння для свого сумління. З усіх кутків, з–за канделябрів, через вікна із саду дивились на нього пронизливі очі з–під прискулених повік. Аталика прирік на смерть! Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханський престол.

А потім у пам’яті сплив почутий ще в Занджирли–медресе хадіс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свій ангел Монкір по тоненькій волосині ризику. І тільки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою совість, вдається пройти по ній до раю. Ті ж, які йдуть прямо, падають у джаханнам…

Прийшов спокій до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть ті, що мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.

Довго не знав нічого про долю Сефера Ґазі. Йому бракувало аталика — не для заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабунків за Перекоп, а він знає, що зараз північних сусідів чіпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон і військо — піти на них тепер нема ще сили. Порта поки що міцна…

Не приймав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав звістки від Туґай–бея. Цей залізний ногаєць стояв збоку, коли розшалілася злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати…

Нарешті з Оp–капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер Ґазі.

«Сину мій, я живий, і прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю наукою, і Аллах благословить твої наміри. Зі спільниками будь дипломатом, а не юдою, з ворогами будь хитрий і підступний, як ядуча змія, а друзів, що тобі в пригоді можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися».

Вражений великодушністю аталика, Іслам–Ґірей спустився зі спальних покоїв до малої мечеті і довго молився. Потім вийшов із палацу сам, без супроводу, і подався вгору понад Чурук–су в бік Качі. Вийшов стежкою на гору, звідки видно було резиденцію нурредина Казі–Ґірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитися, як бути з калгою Крим–Ґіреєм, що став на бік беїв. Але ні, ще заскоро. А може, і зовсім не треба… Добре, що Сефер Ґазі живий.

Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут–кале. Не хотілося сьогодні розпочинати ділові розмови. Минав букові безлисті гаї і поляни з промерзлими кущиками жовто–брунькових ялівців; з низин тягло весняним запахом — там уже зеленіла трава, та й на верху хіба що за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.

— Сефер Ґазі живий! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене, хай тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїм попередником. Зніму військовий податок, що наклав Беґадир, відновлю на Перекопі торгівлю сіллю з ґяурами, хай оклигає народ, хай наповнить животи. А тоді піде за мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жмені Ширінів і Баринів, на першому місці на дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїм вірним псом. А Туґай–бея назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїх щедрот. І пора настане! Крикну я, могутній кримський хакан, на Альмі, і обізвуться на мій поклик волохи з–над Дунаю, молдавани з–над Дністра, дніпровське козацтво. А тоді скажу туркам: «Додому йдіть з усюд: з Кафи і з Ахтіара, із Судака і Керчі!»