Мальви. Орда - Страница 54

Іслам–Ґірей слухав, сперши голову на руку. Немає Аззема–паші. Добре чи погано? Може, й добре. Ібрагім ще дурнішим і безпораднішим стане. Війна з Венецією. Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо крові турецької виллється немало. Що відповісти гінцеві? Відмовитися виконати перший султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, — ризиковано. Іти на Московитію, якій ще Мухаммед дав шертну грамоту, невигідно. На Україну? Ні, України чіпати зараз не треба. Тепер козацтвом зацікавилися Англія, Франція, Швеція, Голландія. Хмельницький здобув під Дюнкерком блискучу перемогу над іспанцями, він ще може стати Кримові в пригоді. А Ляхистан не платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч султан і не каже йти на них. А піти треба — Крим ще не оклигав від голоду.

— Перекажи султанові, — сказав хан після довгої надуми, — що покірний слуга Іслам–Ґірей запевняє його у своїй відданості і є раб і порох перед ним. Але кримські люди до Стамбула не підуть — голод у нас, чим там поживляться? Підуть на ґяурські землі за ясиром для султана.

…Аж зимою верталося військо Іслам–Ґірея Покутським шляхом, ведучи поперед себе десять тисяч польсько–українського ясиру. А зі Стамбула йшли у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив Іслам–Ґірей за згодою Аззема–паші, за що великий візир покараний на горло.

Довгою була дорога, холоднеча косила бранців, ремствували мурзаки і сеймени на те, що після султанської сауги не залишиться їм нічого.

За Перекопом відібрали дві тисячі сильніших мужчин для султана, рештою почали ділитися між собою. Хан послав Сефера Ґазі і калгу Крим–Ґірея наглядати за розподілом. Невдовзі незрозумілий гамір, дзенькіт і стрілянина долинули до ханського шатра. Стали у засніженому степу один супроти одного два ворожі табори: мурзи на чолі з Крим–Ґіреєм і сеймени — зі Сефером–аґою. Загриміли литаври, помчали мурзацькі воїни в гостроверхих чорних шапках на сейменів, закованих у кольчуги і шоломи. Стялися алебарди і бердиші одвічних суперників за здобич. Загавкали пищалі і кремінні пістолі, засвистіли стріли, задзвеніли ятагани і шаблі.

Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменів і кришили їх шаблями.

— Йстер! Йстер! — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, гасав полем. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.

До Іслам–Ґірея під’їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтан–бея, що не забув ханської зневаги під час коронування.

— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Звели арештувати Сефера Ґазі, що, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним аґою війська татарського був ниций раб, що виріс на грабованих сейменських харчах.

Сахнувся Іслам–Ґірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — цієї миті не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: «Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!»

Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця персня і тремтячою рукою приклав його до ярлика.

Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером–аґою.

Тоді до хана під’їхав володар Перекопу Туґай–бей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:

— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і за тебе. Але не личить міжусобитися тоді, коли на ханський престол послав Аллах мудрого вождя. Сефер–аґа перебуде лихий для нього час в Оp–капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане. Бо не жадоба наживи, а справа волі мусить тепер бути нашим санджаком.

Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день, коли сусід сусідові приносить хийгачу за упокій померлих душ, а перед ворітьми ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам–Ґірей прийняв прохачів.

З тремтінням заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет–худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до ґяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.

Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам–Ґірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув головою. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.

— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я.

Писець прогундосив:

— «Жителям Мангушу Марії і Соломії, що удостоїлися отримати цього красномовного хаканського ярлика, можна пройти через укріплення Оp–капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.