Мальви. Орда - Страница 53

— Де ти була? — спитали разом.

— Там… хана зустрічали.

— Ти бачила його?

— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.

Марія вклала Мальву в постіль, голова її горіла: не інакше — хтось урік дитину. Прикладала до її чола холодного рушника, бідкалася, Стратон довго сидів мовчки, не міг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був — не від уроків. Увечері промовив, важко зітхнувши:

— Ось що, Маріє… Якщо ти вже твердо вирішила вертатися в Україну, то не відкладай. Біда біду знайде, поки сонце зайде… Іди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедріший, ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошей — додам…

«З ким ти будеш, Ісламе?» — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Ґазі молодого хана, який увійшов у зал дивану.

Іслам–Ґірей спинився напроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із вишитим золотим півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підійшли чотири беї, кожний тримався за ріг широкого пухкого войлока. Зверхньо і поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Іслам–Ґірея найбагатший у Криму ширінський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавський і баринський беї. Холодний, гордовитий, ніби зовсім байдужий до всього цього, що тут відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Туґай–бей з Мансурових. Навіть поглядом не нагадав Іслам–Ґіреєві, що це він передав через свого солердара Мемета юк грошей для Сефера Ґазі.

Іслам–Ґірей поволі і проникливо придивлявся до облич своїх вимогливих радників, зупинив погляд на Туґаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна — саме воїна, а не бея, — він знає ще з того часу, коли командував відбудовою Ор–капу. Подумав у цю мить Іслам: якщо йому колись стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Туґай–беєм, з Мансурових, що вродився у сідлі, а не на м’яких перських килимах.

Хан ступив на войлок, беї піднесли його, взявшись за чотири ріжки, і винесли на оббите шовком крісло, вигукуючи:

— Коп! Іаша!

Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці–сеймени і їхній ватажок Сефер Ґазі, що стояли за троном.

Беї чекали на поклін хана.

Напружилися м’язи на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і простягнув назад руку до Сефера Ґазі. Той підійшов, маєстатичним жестом подав ханові сувій паперу. Іслам розгорнув його і повільно — слово за словом — прочитав першого свого ярлика:

— «Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і шейхам повідомляю цим ярликом: «Однині я великої орди, великої монархії, столиці кримської, незліченних ногаїв, гірських черкесів — великий цезар.

Іслам–Ґірей, син Селямет Ґірея.

Великого хана найблагородніший

радник, уповноважений і довірений

Сефер Ґазі–аґа».

Сіпнулася голова Ширін–бея, губи стислися в злобі до синяви, тінню пробігло невдоволення по обличчях яшлавського і баринського беїв, тільки Туґай стояв, як і перше, — гордий, міцний і непроникливий.

Іслам–Ґірей підвів руку, і всі, крім Сефера Ґазі, вийшли із зали дивану. Колишній аталик, тепер ханський візир, процідив, не рухаючись із місця:

— Перший бій виграно. Але це тільки перший бій.

Несподівано увійшов до зали ханський зброєносець сеймен Селім — він три роки вірно чекав на свого добродія і повелителя у свиті калги Крим–Ґірея — і повідомив:

— Гонець зі Стамбула!

Скочили кутами угору брови Іслама, сховалися за повіками мишачі зіниці Сефера Ґазі. Та не підвівся і тепер хан, не вийшов назустріч.

— Хай увійде, — наказав.

Високий турок у яничарському одязі ледве схилив голову, і тут прошипів Сефер–аґа:

— До ніг великому хаканові!

Збентежився султанський чауш, обличчя його почервоніло, він поклонився нижче, але на коліна не став. Промовив:

— Іменем сонця світів султана Ібрагіма повеліває тобі великий візир Муса–паша…

— Муса–паша? — схопився руками за поруччя крісла Іслам–Ґірей.

— …повеліває відправити свої війська в Україну чи то Московитію і доставити до Стамбула чотири тисячі невільників для чотирьохсот каторг, що потрібні для війни з Венецією. А ще велить вислати сорок тисяч війська під високу його команду. З цим передаю тобі султанські подарунки, — чауш поклав до ніг хана кунтуша і шаблю.

Навмисне ліниво підвівся Іслам, одягнув кунтуша тільки в один рукав, а на шаблю й не поглянув. Сказано зніченому від такої зневаги гінцеві:

— Нічого не відаю я ні про війну з Венецією, ані про її причини. Два тижні тому благословив мене на престол богоподібний Ібрагім, а до воріт Баб–і–сеадет супроводжував мене не Муса–паша, а великий візир Аззем. Доповідай мені, що сталося в Порті з волі Аллаха.

Чауш доповідав покірно, вражений незалежністю і пихатістю хана:

— Аллах бачить усе і не простить тим, що не розуміли свого щастя. Проклятий Замбул, хай почорніє його лице, купив з відома Аззема–паші у капудана галеру і поплив на ній до Мекки з краденим у султана добром. Біля Родосу на галеру напали мальтійці, захопили її, а потім зупинилися на перепочинок біля берегів острова Кандії. Венеціанці дали зрадникові притулок, а султан, відвага і непомильність якого відомі усім краям, виповів війну Венеції.