Мальви. Орда - Страница 52

Зойкнула дівчина і, покинувши бурдюка, прожогом помчалася галявинами до шатра.

Невдовзі під’їхав до жіночого табору Ахмет. Він пошпурив бурдюком під ноги Марії і, не спитавши, де Мальва, сказав:

— Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет і не залізний. А тому на друге літо шукай інших чабанів і не приходь сюди більше!

З шатра вийшла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла його біль. Очі її сповнилися зла й ненависті, вона завила, підбігла до Марії і показала на степ, а в горлі булькотіли невисловлені прокльони.

Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їй залишатися далі в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься. Тож, певно, мовчала всі ці роки тільки тому, що бачила його любов…

Вибралися до Мангушу на другий же день. Крізь гіркоту і образу, заподіяну Фатімою, пробивалася в матері радість, що так усе закінчилося. Славний він хлопець, Ахмет, але ж не потурначитися до кінця дочці полковника Самійла. Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени… Аби лиш хан не відмовив. А тут ще втішна чутка долетіла до неї: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув він від ашугів, буцімто козацький сердар Хмель–аґа з двома полками козаків розбив іспанців у Франції. Кажуть, сам французький король його запросив. Хмель–аґа… Та це ж Хмельницький, генеральний писар реєстрового війська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самійла. Господи, невже воскресає козацтво?..

Вдома розповіла про це Стратонові і ще раз просила вірного друга:

— Ти ж чуєш, підводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя… Кет–худу можна підкупити, він і на тебе присвідчить, що ти мусульманин, їдь із нами. Продай хату і за ті гроші…

— Військо, що наймитує, то не оборона народу, Маріє, — відповів Стратон, махнувши безнадійно рукою. — Чужу правду, чужі скарби захищає за плату. То вже чужинецькі слуги, а не характерники запорозькі. Користі гречкосіям від них мало…

— Але звідки ти можеш знати, що те військо не покине найми і не піднесе ще раз шабель за свій люд?

— Два полки — за люд? Бридня. За народ, на якого з усіх боків насіли сотні полків ворожих? Заворушаться, і — розітруть їх. Минулася козацька слава, Маріє. І не повернеться більше. Та ти подумай тільки: ляхи, турки, литва, татари… Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан іде на престол…

— Не чула про нового хана, — роздратовано перебила Стратона Марія і замовкла: на порозі стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марію збудженим гарячковим поглядом.

— Який хан? — спитала, ступивши крок до кімнати. — Який хан?

Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще і їй до цього діло, і продовжував:

— Султан настановив Іслам–Ґірея. Нині, кажуть, в’їжджати має до Бахчисарая. О, то не Беґадир і не Мухаммед. У цього тверда рука. В полоні польському нагострив розум, під Азовом — меч. А все на неї, на ту Україну, гай, гай…

— Він не буде воювати Україну! — скрикнула Мальва, і сторопіли старі.

Марія кинулася до дочки, що це з нею: горять шаленою радістю очі і таке дивне говорить, наче марить.

— Стратоне, ой, Стратоне, щось пороблено дитині!

Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона відвела його руку і повторила спокійно:

— Іслам–Ґірей не буде воювати Україну.

Ще мить стояла непорушно; потім метнулася і вибігла з хати. Не чула, як кликала мама.

…У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося народу — ніде голці впасти. Ашлама–дере і Маріям–дере забиті натовпом, хлопчаки повилізали на дахи, до палацу і близько не підпускають озброєні сеймени. Хан в’їжджатиме із заходу від Ескі–юрту. Побігла Мальва назад, до Салачика, зіп’ялась крутими стежками попри циганські хатки на плато і помчала туди, де менше народу. Спустилася вниз біля невольничого базару, стала край самої дороги, і вже ніяка сила не могла її виштовхнути звідси.

— Їдуть, їдуть! — прокотилося довгою вулицею, і впало серце в Мальви на саме дно грудей і там завмерло. З–за повороту виїхав загін кінних воїнів, закованих у лати, а слідом два вершники у дорогих шатах.

— Слава Іслам–Ґіреєві! Слава Сеферу Ґазі! — закричала юрба, тільки Мальва мовчала і широко розплющеними очима дивилася на тих, кому віддавали хвалу. Один — старий рідко–бородий дід із поморщеним байдужим обличчям і заплющеними очима — зрідка розклеплював повіки і презирливо глипав на народ, другий… Хіба це він? Ні, не він… Зовсім незнайома людина сиділа у різьбленому дерев’яному сідлі, одягнута в голубий кафтан, в соболиній шапці з двома султанами.

Почет наближався, і вже тоді, коли ось–ось мав пройти біля Мальви, хан повернув голову, вийняв із–за вишитого золотом гашника жменю монет і гордо кинув людям. Тоді впізнала: це був той самий лицар, якому вона колись нпророкувала ханство, тільки набагато старший, недоступний, суворий. Мальві здалося, що він зупинив на ній погляд, вона подалася вперед, та її відтіснили комонні сеймени, людські спини закрили перед нею процесію.

Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ескі–юрту, верталася Мальва до Мангушу. З опущеною головою, поникла, зів’яла. Мрії, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорів, раптом зблідли, збезбарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулаці, зрідка поглядала на неї і тихо опустила у вапнянисту пилюку.

Вдома чекали на неї сплакана мати і похмурий Стратон.