Мальви. Орда - Страница 56

Бадьорий настрій охопив Іслам–Ґірея. Згадалися молоді роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, і враз рвійною хвилею вдарився в серце спогад… «Ти — хан». Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішний день?.. Він і Сефер їдуть з Ак–мечеті до Бахчисарая віддати останню шану покійному Беґадир–Ґіреєві. Сефер Ґазі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч — дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп’янок тюльпана на світанку. «Ти знаєш, хто я, дівчино?» — «Знаю, ти — хан…» Звідки вона була? Ага, з Мангушу, Мальвою себе назвала. І він пообіцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було давно… Можливо, дотепер і заміж вийшла. Але він обіцяв, його обіцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її і хоч подякувати… Так, у намазний день він прийме прохачів, а Селіма пошле по неї. Хай зажадає від хана, чого сама хоче.

…Після обіду намазного дня Іслам–Ґірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Апілам–сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангушу. «Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?» При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам–Ґірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.

Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно–сині очі.

Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він…

До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама–дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою…

Іслам–Ґірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:

— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданелльські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готовий сплатити тобі борг.

— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.

— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам’ятаю, я тобі не обіцяв… — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди… — Я сказав тобі тоді…

— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною», — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.

— Це пам’ять розуму в тебе, Мальво, чи пам’ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.

— Не знаю, не розумію…

— Ти б погодилася стати моєю дружиною?

— О, так! Як же інакше? Я чекала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає…

Хан повернувся до дверей.

— Селіме! — гукнув. — Скачи до Мангушу і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути до своїх покоїв…

Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.

Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе.

Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночий протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдаґу.

— Ти хан великий і могутній… Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю… Благаю, не зроби мене бекечею в гаремі…

— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін.

Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.

— Хане, — сказав він. — Її мати… вмирає.

Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.

— Мамо–о!..

Миготіли різнобарвні плями перед очима; усе, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї… через неї…

Вбігла до хати. Стратон стояв біля постелі чорніший за ніч, вороже глянув на Мальву.

— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі…

— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай, анам!

Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:

— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя… Не плач, не плач, я… я не хвора, тільки серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало… Я завтра встану. І ми підемо на тихі води… на ясні зорі… О, як я чекала на цей день! Грамота у нас є, ми вільні… Чому ти йшла до них, дитино?

Мальва впала перед матір’ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.

— Мамо, чуєте, мамо… — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала на нього… Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдаґу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так само, як мій згубив тебе…

Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалося, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так… Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.