Мальви. Орда - Страница 38

— Тобі барим…

— Ай, єлдиз! — скрикував Ахмет. — Відгадала!

Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.

Ніч пізно приходила на Чатирдаґ. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам’ятала його пісню про красуню, що жде не діждеться джигіта зі степу, — він співав її рік тому, коли вони з мамою їхали, у Юсуфовій кантарі, — і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні…

…Затужив молодий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Манґу–хана…

— Чорнооку, — поправляють підпаски.

— Ні, синьооку, — чомусь опирається Ахмет і дивиться на Мальву. — І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби–то вони мали сині очі, усмішку, ласку — все те, що дає смертним на землі рай пророка…

— …Дочка Манґу–хана була гарною, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Ґюляш–ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Ґюляш–ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилася дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінця до ханської скарбниці. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю…

— А далі, далі що?

— Ахме–е–ет!

Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни…

В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її ґяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла, і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.

Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому тепер тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав… А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум–букум–джарим–барим», — шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

— Чого стоїш, вогонь час розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі…

«У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше за друге, на півночі степ обіймається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Ґазі Мансур до Мекки святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

— Якщо хочеш, залишайся в нас.

Подумав Ґазі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

— Не хочу вмирати в чужому краю.

Глянув на небо і почав просити в Аллаха, щоб допоміг йому вернутися до Криму. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».

Відстав Ґазі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава Аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:

— Спасибі тобі, ти остання людина, яку Аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості до Криму і закопай у саду… «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу.

Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Ґазі Мансур не вернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Ґазі Мансура по вбранню, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ стоїть.

Таке розповідають старі люди, коли в п’ятницю йдуть на могилу Ґазі Мансура біля Чуфут–кале. Може, й правду кажуть, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий…»

— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову в Україну…

Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.

— А ти… ти не хочеш до свого краю?

— Я… А де він? У мене нема рідного краю…

— Гм… Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей… Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак–батир до руського полону. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак–батир, захмелений щастям, п’ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не… Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили… А потім чув його всюди: у диханні дітей, у шепоті коханої, у плюскоті річок.