Мальви. Орда - Страница 37

Чудно було в Мальви на душі. З пам’яті ще не зіслиз дивний сон — і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще… А воно взяло та й приснилося! Ха–ха… Укум–букум… А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять–холодять…

Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.

Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам’яного ідола, що уві сні сходив із гори Демерджі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах і до ніг Мальві упали — на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.

— Танґ атар! Танґ атар! — заспівала Мальва і почула, що співає на мелодію Ахметових пісень; вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м’якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дрокові.

Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливалися перламутрово, гори на мить заніміли, чекаючи на перший промінь сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.

Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив’язував на мордочки лошаткам дерев’яні рогатки.

— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною; доїтимемо кобил на кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. — Гм… А втім, не тільки нині… Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на мої руки легше буде. Ахмет якось обійдеться без тебе.

Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушої волі. І ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон і тому не пускає більше з Ахметом на яйли.

Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує підпасичку?

— Чого стоїш? — зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з його лиця. — Виганяй жеребців на пашу, хай вчаться самі добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потім я навчу тебе, як доїти кобил.

Мабуть, так має бути, що радість дозрівання йде в парі з тугою за волею. Тому потьмянів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від втомливого циркання, і сліз накапало чимало у дійниці.

Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами, ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло, зайшов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із Кораном на килимок біля входу, скинув із шиї вервицю зі шкаралуп лісових горіхів — амулет від уроків для худоби, але не присів, як завжди, біля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрімала на тапчані, буркнув батькові:

— Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.

— Не треба вина, — відповів Юсуф, не підводячи голови. — Наплакала в молоко, хмільний будеш мати кумис.

Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона вже спала.

— Кого даєш у підпасичі замість неї? — спитав по хвилині.

— Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, — отаман був незворушний. — Де багато пастухів, там вовк вівці ріже… А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелі, що чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати. Які погибелі? Коли закипає кров у тілі — тоді вино і жінка. Як висохне душа і кволим стане тіло — тоді золото. Шайтан знає, як кому догодити, щоб потім ліпше посміятися.

— Без золота я обійдуся, баба, — процідив крізь зуби Ахмет. — Ти незабаром розбагатієш, мої брати привезуть з–під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про… Вона ж дитина.

— Коли людина молода, очі її краще дивляться, ніж думає голова, — Юсуф завзято вимішував молоко в казані. — Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собі, сам навчу жіночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, підливай вина, чого стоїш?

…А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.

З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їм спину нема, і не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при тому Ахметові: вишкірить він свої білі зуби — і туман розпогіднюється, і моросичка не така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть — ніхто, мабуть, не ходив би зі своєї охоти аж до Еклізі–буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вівці доведуть.

За Еклізі–буруном, о, за ним зовсім новий світ. Там у скелях — три великі печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається Сніговою, бо іній морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга — Холодною, в ній завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається Бінь–башкоба — Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, що живуть там і дихають джаханнамом смерті. До неї ніхто не заходить.

Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але найлюбіше було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну таємничим найменням: укум–букум–джарим–барим.

— Я собі загадав. Вибирай.

— Букум…

— Тепер мені.