Мальви. Орда - Страница 39

Сохнути став Орак–батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою…

Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по–дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак–батир, чи карається від того, що та туга до неї не приходить.

А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і поклав собі почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла подітися дівчина?

Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі–буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого зараз пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак–батирові, Ґазі Мансурові і почувалася в чомусь гіршою за них, у чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі–буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга…

Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки дісталася до вершини.

Вглядалася в далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині — жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак–батира.

Розчарована, наче обкрадена, верталася Мальва до уруш–коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава Аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий чарівник, що недавно приходив до неї уві сні.

На Мальву ніхто не звернув уваги.

— Я покидаю Крим, Юсуфе, — провадив меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його мучить. Не загине він, якщо матиме доброго керманича. Хай же народжується ваша держава з мечем і розквітає з калямом… Вертаюся до Туреччини. Вона сьогодні вмирає з канчуком у руках. Правителі роз’їдають її, мов плющ пишну чинару. Та дізнався я, що знову заворушилися кизилбаші, тож затеплилася надія в моєму серці. А може, таки не пропаде мій народ, їх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людей, їм нині дають притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з медресе. Дух Кара–Язиджі, Календер–огли не вмер. Я повинен бути там.

Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..

Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.

— Кажу ще раз: воістину великий Аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по–дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища, і не заглядай до Бінь–башкоби, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.

— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.

— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п’ятнадцять тому козаки допомагали татарам визволитися від турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира–мурзи. Та нерівні були сили. П’ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над річкою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир–мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися в неволю.

Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:

— Вони такі відважні — ті козаки?

— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино… Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.

Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки просиділи за вогнищем до вечора.

Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав’ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша.

Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала Бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі–бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисяча козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити до неволі. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.