Мальви. Орда - Страница 83

— Дозволь, хане, мені піти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стіп твоїх. Не відмовляйся вдруге від бою.

Зухвалість мовчазного вірного слуги ошелешила хана, прошипів Іслам–Ґірей:

— Як смієш, рабе!

У цю хвилину засурмили в польському таборі сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пішло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на коні, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький — без шапки, в оксамитовому червоному кунтуші.

Джеджалій помчав до Хмельницького.

В передратній метушні хтось серед татар панічно закричав:

— Ярема! Ярема!

Подалися назад чамбули, Іслам–Ґірей завернув коня і, залишаючи свій намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчі, куртки, зброю, з гиком і ревом втеком гнали вслід за ханом.

З правого боку скакав навперейми ханові Богдан Хмельницький — безжалісно батожив нагайкою свого білого огиря. За ним — два десятки козаків.

Гетьман наздогнав Іслам–Ґірея аж смерком на дубнівському шляху.

— Де твоя присяга, хане, де шерть і умова зі мною? — закричав із розпукою в голосі. — Чому ганебно втікаєш із поля бою?

Хан примружив очі. Що ж, вовка, за яким женуть сто собак, уже не вважай вовком. Тепер він уперше відчув, що вже не боїться Хмельницького. З цієї пори Іхмеліскі–аґа буде йому вік послушний. Після бою він пошле до короля послів: хай мириться з козацьким сердаром і йде на Туреччину. Зараз потрібен Хотин.

Промовив спокійно, з ледь відчутним глузуванням:

— Сам собі не придумаю, гетьмане, звідки такий страх напав на моє хоробре військо. Обмарило! Чи не наслали поляки на нас чортів? Ти ж, Іхмеліскі, непоштиво розмовляєш зі мною. Як це — я, хан Іслам–Ґірей, втікаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане військо. Але тепер уже пізно вертатися, тож і тобі, гетьмане, не годиться йти на вірну загибель. Я ціную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там, під Берестечком, — яка вже їм судилася фортуна. Сказав же пророк: ні один волос не впаде з голови без волі Аллаха…

— Хане, граєшся ти з вогнем! — скипів Хмельницький. — Диявол тебе надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розірву спілку з тобою і…

Гетьман не докінчив. З лави ханських сейменів вискочив підшпорений кінь, білявий вершник здибив його на задні ноги перед самим ханом, і з уст вірного капи–кулу вихопився крик, від якого сторопіли і хан, і почет ханський, і Хмельницький з подивом глянув на воїна.

— Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий!

Поки встиг хан отямитися, Селім щодуху полопотів полем на захід і зник у вечірній імлі.

…Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшівка по рівнині, з дванадцяти тисяч козацького війська, що не встигло переправитися з Богуном через гружавину, залишилося триста одчайдухів на острові Журавлиха.

Потоцький особисто командував наступом на неприступну твердиню, захищену тільки козацькими грудьми.

Гармати козацькі вже не стріляли, не стало пороху. Обложені брали ядра в руки і жбурляли на голови драгунів і найманих рейтарів, що повзли болотом до острова. Ще зрідка пострілювали гаківниці і ті затихли, козаки оборонялися тільки списами і шаблями.

Серед обшарпаного гурту виділявся молодий воїн, закований у татарські лати. Він бився бойовим ціпом, гамселив залізним зубатим бильнем по ворожих головах.

— Шайтан! Шайтан! — повторював за кожним ударом, і кров червонила болото.

Аж задивився Потоцький на героїв.

— Гей, хлопи! — гукнув драгунський хорунжий. — Його милість коронний гетьман обіцяє вам життя і волю. Як зацний лицар, він шанує вашу хоробрість. Здавайтеся!

— Нам краще смерть, ніж життя, подароване кривавими руками Потоцького! — відгукнувся з берега рудовусий козак, що воював косою, настромленою сторчма на кісся.

Кульгаючи на одну ногу, він спустився з берега, зіпхнув човна. Відбився ногою і стрімливо врізався в гущу драгунів, що застрягли в драглині. З сатанинською силою косив рудовусий ворожі голови, зачервоніла вода від свіжої крові. Доступити до нього ніхто не зміг.

А на острові щораз менше ставало людей, відділ рейтарів увірвався на берег. В останній жорстокій сутичці падали один за одним козаки, і обірвався ціп у воїна, закутого в татарські лати. Він бився навкулачки, випльовував прокльони і врешті впав обличчям ниць, розпростерши руки, ніби хотів обійняти весь острів. Ізгой вітався з рідною землею, вернувшись до неї. І простогнала вона йому, скривавлена, стратована, голосом матері Мальви–ханим:

«Пожалій мене, сину…»

Залишився лише один рудовусий козак з косою на човні. Взяти його живцем не змогли. Підступили колом і підняли на списах.

Так загинув майстер на всі руки Стратон — засновник козацького поселення в Мангуші, вірний друг Марії, матері яничарської.

Епілог

Світ — море. Тож будуй свого човна

Із добрих діл, щоб не розбився.

Рудакі

— Скажіть, чи ще хто залишився на Україні? — питали нових бранців старі невольники у Кафі, Карасубазарі, на Скутарі і Ґалаті, веслярі на турецьких галерах.

— Чи можна знайти там хоч латку зеленого степу?

— Чи птахи ще звивають гнізда?

…Розлилися круті бережечки, гей, та по роздоллі, пожурились славні козаченьки, гей, та у неволі…

— Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надія на свою любов велику до ката мого краю? Іди поглянь, невільнице постелі ханської, на невольничий ринок під горою Токкая. Уже не в Кафі, ні — в самій столиці, продає хан своїх спільників — та все за дукати, та все за таляри. Нині хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гості, я задушила б його — і хоч половину вини своєї змила б кров’ю яничарською, бо тебе вбити не могла… Залишайся, дочко, у ката, а я піду сина шукати. Чи то іти до Туреччини, чи то іти до Румелії, а піду я в Україну, де мій Семен залишився. Та й знайду той шматочок землі, що накрився він нею. Його прокляли в мечеті, зате, може, хтось йому хреста поставить. А ти залишайся і ще наплоди ворогів–змієнят…