Мальви. Орда - Страница 82

Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником до двору.

Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в’ється з Бахчисарая до Ак–мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне кажуть люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди… Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?

У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її із Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх до краю, відчиняти їм ворота…

Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам… зять на коні. Здалеку видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва… могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.

Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не вигадало собі материнське серце? Та однаково, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?

Уже близько… Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він подівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять блакитні очі, і підсвідомо вихоплюється з горла Марії тихий крик:

— Мен–оглу!

Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, що назвала його сином.

Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!

— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав в Україну.

— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.

— Сину, пожалій землю свою!..

Наприкінці червня 1651 року Хмельницький отаборився над річкою Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про те, що Іслам–Ґірей, не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна, московський цар відмовчався, хоча, щоправда, щедро обдарував послів Хмельницького.

Опівдні вістові донесли гетьманові, що зі Сокаля до Берестечка іде король з гусарією, драгунією, рейтарами, з усім посполитим рушенням. Військом знову командують Потоцький і Калиновський. Цього ж дня прибули татари і зайняли позицію на лівому крилі козацьких бойових лаштунків.

Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в казанах каурму і обпивалися айраном.

Хмельницький цілий день молився в острівській церковці Святого Михаїла і сповідався перед боєм.

Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалося Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір’ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах зі страусовими перами і строкате посполите рушення.

Два дні проминуло в дрібних сутичках, король чекав на козацько–татарський наступ. Іслам–Ґірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.

На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом ударити негайно з обох флангів.

Хан був у поганому настрої, похмурий і сердитий. Цієї ночі він знову розмовляв із Сефером Ґазі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське військо. Іслам–Ґірей слухав його в понурій мовчанці, а в пам’яті бриніли благання Мальви. Щось наче спільне вчувалося йому між її просьбами й Сеферовими домаганнями. Підозра закралася в свідомість хана, у нападі гніву він вигнав аталика з намету.

Джеджалій чекав на відповідь. Іслам–Ґірей зневажливо глянув на полковника, проказав:

— Ну що, вже витверезів твій Хмельницький, що дурив мене байками про слабке польське військо?

Не встиг Джеджалій передати ханові гетьманський наказ, як на польському боці вистрелила гармата, і поблизу ханського намету впало ядро.

Смикнувся Іслам–Ґірей і, прискаючи слиною, закричав на Джеджалія:

— Бачиш? Бачиш, як ризикує хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шертує він із султаном, то хай просить у нього війська і не загрібає жар моїми руками!

З татарського боку вискочило кілька вершників на герць. Хан сторожко приглядався до гарцівників і враз охнув, побачивши, як один сеймен злетів з коня і простягнувся на полі ногами до татарського табору.

— Поганий то знак, полковнику, — кивнув рукою на бойовище. — Боюся я починати битву.

Джеджалій пополотнів. Тоді з ханського почту виїхав уперед білявий сеймен і, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав різко: