Мальви. Орда - Страница 80

Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, він кинув зневажливо через плече:

— Я чекаю зараз, цієї хвилини, канцлера Оссолінського в своєму наметі!

…Нарозвидні, коли сповзала з небосхилу на захід коротка ніч, загомоніло в козацькому таборі — пробивала остання година Речі Посполитої. Козацькі полки стрімливо вдарили на королівський табір, польська кіннота затримала козаків. А ханське військо стояло непорушно на лівому березі Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гінця до хана з наказом негайно почати битву і чекав на відповідь.

Гонець не забарився. На змиленому коні прискакав до гетьманського куреня і крикнув, подаючи листа:

— Хан відмовився йти!

Підскочили вгору брови Хмельницького, біла смага покрила його губи, він нервово розірвав печатку, розгорнув листа і зблід.

«Гетьмане, — писав хан, — чому ти хочеш до кінця знищити короля, пана свого, держава якого вже й так досить сплюндрована? Треба мати милосердя, і тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти дотепер корився. Я чекаю на тебе в своєму наметі. Коли ж не послухаєшся, піду на тебе».

— Коня! — вигукнув глухо Хмельницький. — Генерального писаря Виговського до мене!

…Кількасот сейменів стояли вишикувані півмісяцем перед ханським наметом. Напроти входу сидів на персидських килимах Іслам–Ґірей у цеглястій соболиній шубі — біля нього Сефер Ґазі. А оподалік на підвищенні, встеленому парчею, сидів… ні, це сниться, не може бути цього!… сидів король Ян Казимир. Його темно–бурі очі з погордою дивилися на гетьмана–переможця, кучерява чорна перука по–патриціанськи спадала на плечі, чорний атласний кафтан, торочений білою коронкою біля шиї, надавав королеві колишньої кардинальської маєстатичності. Поруч із королем стояв великий канцлер Єжи Оссолінський, зморщений, синьоокий, з короткостриженою борідкою — той самий, який, ще перед Замостям, потаємно приходив до Хмельницького просити в нього згоди на елекцію Яна Казимира.

До болю зімкнув повіки Хмельницький, ніби хотів прогнати погане видіння, хоч уже усвідомлював ганебну яву. Нечуване здрайство, підступність здавалися йому першої миті неймовірними.

Рука стиснула ефес і обм’якла. Переможний король милостиво простягнув для поцілунку руку, а за нього промовив великий канцлер:

— За вродженою добротою своєю король далекий від того, щоб жадати крові підлеглих. Він прощає тобі, Хмельницький, тяжкий злочин у надії, що ти загладиш свою вину вірністю і доблестю.

Розступалася під ногами земля від такого блюзнірства і злуди. Гетьман повів навісним поглядом по обличчях хана, Сефера Ґазі, що стояв незворушно із заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очі в землю, боячись погляду Хмельницького.

Ще мить, і гнівний клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.

Та схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жмені, аж поламалися пера, і довгий вус пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах мигали блискучі зіниці Сефера Ґазі — повільно підступав Хмельницький до короля. Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; йшов із перемогами від Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королівський васал, щоб аж над Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно… Чи пізно? Заграли раптом київські дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.

Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницький, не дійшовши до краю свого шляху.

Цієї миті глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан–Зиновій, не бачив потемнілого обличчя лицаря, що з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана.

Сефер Ґазі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиції, слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталася вона вдрузки від принизливої ласки хана.

— Сорок тисяч реєстру… а всі інші козаки хай повернуться до своїх панів… Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хай заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев’яносто тисяч…

Торги, базар… За двісті тисяч злотих — Україну. Як дешево… Скільки він заправив би за голову гетьмана?

— З цієї пори між королем Речі Посполитої Яном Казимиром та його спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та його спадкоємцями, з другого, утверджується вічна дружба.

Ім’я підданого не було названо…

Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм коні припочили, а татари — на все поле…

Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу: волохами, чи ляхами, чи своїми ж козаками?

То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згоріли Межибіж, і Ямпіль, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.

Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неймовірної зради. Билися у вуха страшні слова невольницької пісні, і в одчайдушному гніві стискала рука булаву: ось підведе її — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан–Зиновій: несила в цю мить брати меча до рук, та сила буде… Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи…