Мальви. Орда - Страница 79

І щось невловно близьке є в цих людях, що сліпо йдуть за ним. Їхня відвага і байдужість до смерті дивує, тіло їхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них ніколи ні стогону, ні зойку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях, що іноді в перебоях та й поллються рівні, мов степ, завивисті, як у байраках потоки, і м’які, ніби молода трава.

«Невже я звідси?»

Хан не спить. Він цілий час понурий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь від бою?

А що якби Селім, коли прийде зміна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору і посидів із ними, козаками? Діткнувся б до рук, до чубів, що злітають над головами, ніби змії, коли скачуть на конях, вслухався б у їхню мову і запам’ятав одне–два слова. І бодай одну мелодію. І хочеться діткнутися пальцями до струн бандури. Тільки на часину, а потім вернеться, адже він — ханський…

Сплять татари біля багать… А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Він уміє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хіба Селім винен, що він інший? Чому Тимеш пошкодував йому тоді доброго слова і лагідного погляду? Як ота жінка, мати ханим… Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою і тугою? Так добре стає на серці від такого погляду, бо ласки він не знав ні від кого.

«Хто я?»

Хан ще не спить… Йде зміна варти.

Ні, то не вартові йдуть на зміну. З блідих місячних сутінків випливала постать, за нею ще кілька — з мушкетами на плечах.

— Стій! Хто йде?

— Посол його милості короля до хана великої орди Іслам–Ґірея, — почулося неголосне, вкрадливе, і в цю мить, мов із–під землі, виринуло кільце сейменів довкола ханського намету.

…У шатрі Іслам–Ґірея радилася тиха рада з вечора за північ.

— Боюсь, Ісламе, що між двома мечетями ти без намазу залишишся, — хитав головою Сефер Ґазі–аґа, коли хан виклав йому свій задум.

— Півроку тому я не знав іншого спільника, крім Хмельницького, — наче виправдовувався перед аталиком Іслам–Ґірей, та знав Сефер, що ханові тепер уже ні до чого хікмети колишнього вихователя. Він виріс у силу, а по тому, як упокорив ширінського бея, ні з ким більше не радиться.

— Я чекав від нього державних послів, — провадив далі хан. — Та держави він не створив, хоч міг. Сам же під Замостям назвав себе слугою Речі Посполитої. Чи ж годиться ханові, що вийшов на королівські землі своєю власною персоною, шертувати з підданими короля? Шертувати з ребелізантом і кидати виклик Європі? Тоді за королем піде Генрік французький, прусський Фердінанд, Філіпп іспанський, і благословить християнську коаліцію папа Інокентій X.

Сефер Ґазі зім’яв у жмені бороду. Він згадав, як колись Іслам не побоявся підписати йому, аталикові, смертний вирок. Як вимагати від нього вірності Хмельницькому? Але не в честі справа. Хан короткозорий. Він не бачить, які сили виринуть на побоєвищі, коли Хмельницький програє.

— Я знаю, чого ти хочеш, Ісламе, і молю Аллаха вдень і вночі, щоб допоміг тобі здійснити те, що задумав. Тож дозволь застерегти тебе ще одним повчанням: коли хочеш волі свому народові, будь солідарний з тими, хто визволяється, в них ти знайдеш підпору. Хмельницький назвав себе підданим… А ти в своїх ярликах султанові хіба інакше підписуєшся?

— Чому ж ти не повчав Хмельницького, що злигався з Кепрілі і грає теж подвійну гру? — роздратовано відказав Іслам–Ґірей. — Гетьман стає надто сильним, він скоро не проситиме, а диктуватиме, а потім разом із Портою візьме Крим у лещата. Я боюсь його, Сефере. Він ставить на карту Польщу, я ж ставлю Порту, і кожен з нас вибирав собі вигідного спільника для своєї боротьби. Мені потрібен слабий король, в якого служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб і не падали, але і підвестися не змогли.

— Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собі союзника на Сході. Якщо ти його зрадиш, він це зробить тієї ж миті. Цар московський уже допомагає гетьманові не тільки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону прийшли до нього.

— Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумітися з королем, поки сибірський ведмідь ще не встиг вилизати рани після лівонських воєн і польських чвар, поки він ще дрімає.

— Не грайся, Ісламе, з вогнем. Бо коли цей ведмідь прокинеться, — та й чи дрімає він, подумай, — то рик його почують не тільки в Європі.

Іслам–Ґірей замислився. В цю хвилину увійшов до намету Селім. Хан не підводив голови, Сефер Ґазі, здавалося, дрімав сидячи, тільки блискучі чорні зіниці, що насилу продиралися крізь стулені повіки, свідчили, що він не спить.

— Великий хане, — доповів Селім, — посол від короля до тебе.

Сефер Ґазі широко розплющив очі.

— Ти провадив розмову зі мною після діла, Ісламе.

— Ні, — відповів хан, — видно, на нашій раді витав сам Аллах. Клич посла! — кинув бадьоро Селімові, радий, що розв’язка зборівської борні приходить сама собою.

До намету увійшов шляхтич у кармазиновому жупані. Поклонившись, він подав ханові згорнуту цидулу. Іслам–Ґірей розгорнув її і чим далі вчитувався в текст листа, тим дужче червоніло його темно–сіре обличчя. Дочитавши, він схопився з подушки, крикнув:

— Король нагадує мені полон і ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передай ясновельможному Янові Казимиру, що я не забуду благодійства його брата і, щоб віддячитись, влаштую нинішнього владцю Речі Посполитої в найкращому казематі на Чуфут–кале. Усе він там буде мати, крім солов’їного молока!

Хан у люті тупав ногами. Сефер Ґазі ще не бачив його таким і готовий був угамовувати, але гнів хана був тепер доречний — хай завтра бій розв’яже всі дипломатичні вузли.