Мальви. Орда - Страница 73

— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?

— Порох стіп твоїх Іслам–хан, негідний цілувати твої ноги… — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що… що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Туґай–бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні… Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа…

Розширилися у султана зіниці, затремтіли м’язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився на листа, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:

— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?

Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.

— Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров’ю погану вашу землю, а вас… вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.

Тоді прийшла черга до недима, що один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.

— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхви, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.

Недим упав на землю мертвий, і цієї миті спам’ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.

— Зюннун… Зюннун…

Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім вигнав татарських послів, а потім убив булук–башу, що прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім’я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, що потрапить до рук шолудивим татарам. Мурах–баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, що проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.

Ібрагім зачинився у тронній залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам’яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя–хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.

У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший, і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені–чері — з’явилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені–чері, всюди йені–чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?

Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилові до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов’я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?

І сплив на думку вірш Караджа–оґлана — слова цього вірша були страшні, а все одно вони поза його волею самі вимовлялися, як невблаганне приречення:

Життя, ти спокійне і радісне,
То раптом тривожне:
Вмить ти — пустельник,
Вмить — в’язень…
Страх огортає мене, що буде зі мною,
О любі браття, боюся я смерті…

— Не хочу, не хочу! — закричав Ібрагім, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.

Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя–хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:

— Самотина пасує тільки Аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.

— Говори…

— Сказав пророк: розділив Бог хтивість на десять частин, а дев’ять із них дав туркам. Я бачила в лазні небаченої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті…

— Хто вона? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.

— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона прогнала мене, мов собаку. Але кяя–хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця… Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні.

…Мешканці кварталу поблизу Ат–мейдану були свідками дивної події. В передвечір’ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки із закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину, що саме проходила бруком, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.