Мальви. Орда - Страница 72

— Прикрасив Аллах Всевишній небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем, красунями і найсправедливішим султаном Ібрагімом!

Після цього недим сідав на долівку, накреслював крейдою гороскопа, відзначаючи, в якому зодіакальному сузір’ї перебуває зараз сонце, і вгадував безпомилково: цієї хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнішого падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка ще не дорівнялася в хтивості й пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари від іноземних послів.

Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові свої вірші, а той підносив руки догори, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.

Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам Замбулові й Аззему–паші, коли в імперії живе така людина, що знає і поезію (скільки касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати, скільки звірів уб’є султан на полюванні), і дипломатів (він уміло розмовляв з послами в присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні думки Ібрагіма про те, що воювати йому більш не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу цього)!

Сам Бог послав йому з Анатолії цю людину, без неї тепер Ібрагімові не обійтися.

Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини для Муси–паші. Сім потів спливало при самій лише згадці про той день, коли Ібрагім, спонуканий своєю матір’ю, віддав йому туґру. Після першої офіційної аудієнції падишах провів нового візира до тайника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив двері, вимальовані під колір стіни, трупний сморід ударив в обличчя — жахливе видовище постало перед очима Муси–паші: у невеликій кімнатці височіла гора людських забальзамованих голів.

— Бачиш, Мусо, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, що хотіли бути розумнішими за голову самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем–паша. Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.

Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.

— О султане, я служитиму тобі вірою й правдою!..

Та відтоді і донині переслідували його почорнілі лиця тих, що колись сиділи на тому самому місці під п’ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.

Згадка про страхітливий мавзолей відбирала йому рештки сміливості, він допомагав султанові торгувати бейлербеями і кадіями, усі гроші, виручені за посади, сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею йшов радитися до валіде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара–аґи розумного суперника Аззема–паші, взяла до своїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Турґану–шекер.

Хай діється воля Аллаха, а йому, Мусі–паші, — аби вберегти свою голову і посаду. Нехай собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські старшини, які підтримують Hyp Алі; Муса–паша мовчатиме і тоді, коли несподівано помре Турґана і старший син Ібрагіма Магомет.

Великий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у війську. Hyp Алі з того дня, як туґра просковзнула повз його руки, не з’являвся до двору навіть на засідання дивану; Турґана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів; шейхульіслам Реґель зі святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечеті, а серед яничарів з’явився звідкись новий шейх Мурах–баба, що закликає воїнів до самостійного походу на Венецію, обіцяючи їм бочки золота в Європі.

Муса–паша вдає, що нічого не помічає. Він боїться всіх. Та поки що султан тільки погрожує під час аудієнцій:

— Ти знаєш, яка кара чекає на тебе, коли в імперії зайдуть непорядки. Іди і промий свій ослячий мозок, годі мені за всіх думати!

Недавно Муса–паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Реніґера про якісь коншахти Іслам–Ґірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.

У султана щодня — кейф. Зараз він у горах Істранджу. Полювання випало напрочуд вдале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари–секбани виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.

Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, вихваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.

Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи із собою султанського чугадара.

— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.

— Муса–паша, великий султане… Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.

— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан–башо! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!

Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам–Ґірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.

Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив: