Мальви. Орда - Страница 151

151

Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.

Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали до куренів кріси, вихопили з–за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.

Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музик ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!»

Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновий квач зламався; поставали леґіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки, ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.

Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:

— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?

— Опришки, святий отче! — відповіли хором.

— Православні, католики, протестанти чи погани?

— Українці, отче!

Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, що зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, що цієї миті прийшло до Єпіфанія: поділилася Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змаліють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.

А люди на базарі вже іншу знайшли собі розвагу: тісним колом обступили дивного для них й не баченого, видно, в цих краях музeку, що сидів, підігнувши під себе ноги, й перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову буйний гнідий кінь; з тімені музeки звисав, чіпляючись за вухо, сивий чуб; був музeка одягнутий у червоний жупан, а очі мав заплющені, й тому, що не бачив Єпіфаній сповненого люті й гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитися, що це був той самий сивий козак Мамай, якого він послав від імені Пилипа Орлика до Кам’янської Січі.

Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі й речитативний тихий спів, подібний до поминальної молитви.

— Гей, у стороні чужій над морем синім та на білому камені сидить останній український гетьман, ім’ям Орла звеличений, рясні сльози проливає і словами квилить–проклинає:

«Мої вельце ласковії приятелі і браття, пане отамане кошовий і все Низове товариство! Будучи в далеких од ваших мостей одлеглих краях, одобралем ту непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньої крові не жаловати, поки не будете до своїх первобитних прав і вольностей повернуті і од незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тої присяги настав час, коли король французький, з’єднавшись з королем гішпанським, проти Москви праведную войну виказав, коли войсько польскоє і литовскоє на коні проти Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими обіцянками…»

Єпіфаній упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людей, схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потряс його за плече.

— Запізнився?

— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлої пам’яті гетьман Мазепа пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом поставив?.. Слухайте, люди гірськії, у вас нині ще кріси наладовані, тож не дайтеся в оману, як тії козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовий отаман Милашевич, у малості своїй нікчемний, не гідний покійному Гордієнкові ноги цілувати: «Од ханського величества ми мусимо одділитися, бо велику кривду від татар малисьмо. Да не ізвольте больш до нас писати, занеже єстесьмо уже єя імператорської величності вірнії слуги».

Утер скупу сльозу козак Мамай, і знову схлипнула поминальна молитва:

— І заплакав у стороні чужій басурменській останній гетьман України, іменем Орла звеличений: «Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі 1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончанію войни що з вашмостями станеться?» Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивий Козак, схопився на ноги і бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!

Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підійшов, взявся за уздечку, ногу в стремено вставив, сів верхи і поплескав гнідого по шиї:

— Скачім, мій вірний товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або вдома не бути!

— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаній і коня буйного стримав.

— Непроглядь, отче. Всі посліпли. Хіба вони, брати мої низовії, зрячими бувши, повернулися б у ярмо?

— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді й політика здається марною… Горе наше не тільки в неволі, а й у любові до рідного краю… Ти зневірився, Мамаю?

151