Мальви. Орда - Страница 150

150

«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храму, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятий

Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, пропустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатися сюди хіба що в гості, а зі злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.

Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватися на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцирі непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.

І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамовний люд, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол — розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий угр, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже, нікому такого панування…

Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?

Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених ґаджуґ? Чому ви, задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?

…А там, де зупиняється у степовому бігові Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялися містечка й села, немов розсипи білої ріні; знаходять вони для себе ущелини, ніби ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти догори по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіянства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.

Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяць, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.

У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Ґрофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.

Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевій амфорі: шалений дзенькіт цимбалів і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу до бочки, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.

Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, до якого краю потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилася, покромсалася і завихорилася у феєрверках звуків? Чи тут ще Україна?

Музика не вгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися зі своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і щораз голосніше вимоцовували звуки.

А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…

Люд приглядався до товару, й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю. Що ж це за край, куди потрапив Єпіфаній?

Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Ґрофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанях з блакитними павами і з крісами на плечах.

150