Мальви. Орда - Страница 109

109

Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали до мішків.

Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, зі сторожки, підійшов до маленьких роботяг і, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:

— Для чого вам… пісок?

— Екой хохол! — закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посипалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хохлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайся!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нєрусская, він питає, для чого нам пісок!

Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:

— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.

— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок, можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?

— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?

— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.

— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу з видобутку піску. Усьок?

— А що це дасть?

— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?

— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?

— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!

— За що така щедра плата?

— За те, що нас бояться Меншикова піддані.

— То для чого вам так тяжко працювати всує, коли маєте плату за те, що єсьте страшні?

— Ми загартовуємо свій дух у самовідданій праці! — виструнчився Поважний Карлик.

Карлики, що цілий час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! — раптом стихли. Від бурдеїв, що скупчилися посередині загородженого майдану, мов купки кротовиння, йшов до гурту машталір Єрмолай, обраний нині магістром колонії.

— Закінчуйте роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.

Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по його спині на шию, зручно вмостився і пришпорив у боки п’ятами.

— Вперед, хохляндія! — пропищав.

Єпіфаній знову відчув у собі стан блаженної приборканості — дивна переміна відбувалася в душі, коли його осідлував карлик. Тільки–но він усім своїм єством протестував проти карлицької жорстокості, дивувався з їхньої нісенітної праці, й у хвилину застанови їхній спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цей низькорослий збрід, розметати його увсібіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на собі погонича, вмить присмирив протест, і лють, і огиду, а на їхнє місце підступно вповзало липуче почуття спокою й безвідповідальності за все, що діється довкруж; він мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало байдуже, бо ж не бачив над собою мізерності того, хто сидить зверху. Такий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до того ж голодному й змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра, білий хліб, зрештою, будь–яка їжа, якої він, неосідланий, не знайде або ж тяжко буде її роздобувати, а тут за покору дадуть задурно.

Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.

Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаній плечима, щоб скинути із себе нахабного вершника, та це йому не вдалося, а ще вдарилася об свідомість твереза думка, що нічого цим собі не допоможе: карлики його наздоженуть, а на сторожі біля воріт колонії стоять озброєні гвардійці: за парканом височить схожий на казарму палац Меншикова, за палацом — Петербург, за Петербургом — безмежна імперія, і безнадія, сильніша за страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвій душі. Він скорився і побіг далі, а коли карлики, що йшли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їм по черзі повозитися на малоросові, то Єпіфаній уже без супротиву підставляв спину малим людям і виписував під регіт карликів кола по майдані, навчаючи їх секретів майбутнього панування над Малоросією.

Врешті вхоркався Єпіфаній, йому дали їсти, потім посадили скраю майданчика, де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаній ліниво перераховував карликів — їх було більше двохсот. Це ті, що скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.

Єпіфаній приглянувся, були тут представники обох статей, одягнуті по–різному, бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з тонкої кисеї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишиваній червоною шерстю сорочці, з разком срібних монет на грудях; а це, мабуть, сибірячка в подібному до лопати кокошникові; он там ціла зграйка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових черевичках — ці з України, напевно, козацьких полковників дружини, що понаписували своїм мужам до Туреччини листи з проханням прийти до царя з повинною і через це змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічої статі були зодягнуті здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…

109