Мальви. Орда - Страница 108

108

…Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.

Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, що стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху; він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе–таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здушеного страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців, що вирізували в Батурині людей.

Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, що розмовляли пошепки, і відчув той же їхній ляк, що позбавляв голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.

Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:

— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавлівського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.

Князь повернувся й подався зі слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.

Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, полегшувалося життя в посполитих, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п’ятами пришпорив під ребра.

Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору в паркані, біля якого стояли меншиковські гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.

Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, що несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:

— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого за всіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!

Єрмолай наприндився і загорлав, простягнувши вперед руку:

— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!

— Ур–р–ра! Ми готові до цього великого чину!

— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросові на душу населення, а тоді ми всі підіймемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлові! Скільки нас є сьогодні?

— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.

— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмося!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю до краю: вже немає там сепаратистів, усі хочуть возз’єднання з нами, усі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері проведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно правильне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолай.

— Хай живе великий магістр карлицької держави Єрмолай! — хором пропищали маленькі люди.

Єрмолай зіскочив із шиї ченця, карлики потягли його за поли рудої ряси туди, де стояла церковця без хреста, набита мішками з піском. Біля неї притулилася сторожка, в якій карлики поселили Єпіфанія.

Не стільки переляканий тим, що з ним відбувається, скільки здивований, Єпіфаній обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він присів на лежака, освітлений блідою квадратовою плямою, що падала з маленького віконця: у сторожці було сутінково, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не міг очікувати від червонооких карликів, що так ревно заприсягнулися осідлати всю Малоросію; й, мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?

Єпіфаній став на лежака й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному зі жмені до жмені мокрий, видобутий щойно з дна річки пісок.

108