Мальви. Орда - Страница 106

106

— Хто ти такий? — прочумався від хмелю здоровенний мужик у козацькій смушевій шапці з довгим шликом. — Ач який! Йому самостійної України захотілося. А дідька лисого!

— Сепаратист! — закричали всі дружно, вимовляючи слово, якого навчилися від карликів, а значення його не зовсім розуміли.

— Мазепинець! — пронеслося зловістям по майдані, а тоді мужики ліктями розвалили церковні стіни, на тичку підняли блакитну, всіяну золотими зорями баню, і, розмахавши, пошпурили її, дивлячись, як вона падає брудним рядном на поросле глодом цвинтарище.

— Звідкіля ти взявся? — шарпнув Єпіфанія за рясу мужик у козацькій шапці зі шликом, копнувши перед тим пляшку, що золотою чашею на мить здалася.

— Я… я приніс вам волю… — запинався переляканий чернець.

— Тю–ю, та чи ж нужна вона мені? Зовсім нам твоя воля не потрібна. Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. Волю ми вже мали і знаємо, що воно таке. На волі порядку нема!

— Вислухайте мене, — боронився Єпіфаній. — Я приніс вам Закон про волю, досить скніти рабами!

— Нам добре так, як є, а ти йди, звідки прийшов. Ми хочемо спокою і сала на три вершки!

— Коли ж ви встигли стати худобою?

— Ну, милий–любий, ти вже забагато сказав. Бийте, братця, зайду, мазепинця, самостійника, таж він на самого нашого царя, благодійника ласкавого, руку підійма!

Дружно кинулися гречкосії на Єпіфанія, били його, товкли, місили ногами. Він терпляче переносив побої і думав у міжчассі:

«Кулака вам треба, а не демократичного закону, нагайками тіло до костей протяти, щоб спам’яталися від болю і втямили, хто єсьте! Віжок, зубил, щоб морди розривали, а не свобода, послушенство вам потрібне, а не Орликів Закон!»

І заюшений кров’ю, зболений, напівмертвий почув крізь марення голос Лебедиці–Мотрі:

«Ти теж їм кулака обіцяєш? Мало для них карликів? Ти хочеш їх будити криком, обрaзами і в такий спосіб завоювати їх серця? Сонного обережно буди, щоб не злякався, полуду з очей не здирай, а вмивай, щоб не боліло, світлом духа не засліплюй, а освічуй, будь учителем, а не погоничем…»

Пішов Єпіфаній з майдану і чув за собою регіт п’яних, вдоволених хмелем мужиків:

— Нас не проведеш на полові, ми стріляні горобці! Знаємо, по чому пуд солі… Волю приніс! Таж зовсім не нужна нам тая воля… Ну скажи, куме, ти в нас наймудріший, для чого хохлові, галушці репаній, потрібна свобода? Що ми з нею робитимемо? Тільки людей насмішимо…

— Та воно–то конешно, — відказав мудрий кум, чухаючи потилицю. — Коли нема, то й не потрібна, а якби була, то хай би була. Та що тут говорити, братці, — чого нема, того нема… Пиймо краще, раз на тиждень неділя!

Єпіфаній плівся бездоріжжям. Слобода, в котрій на землі зостався споганений знак хреста, вже давно сховалася за перелісками, а блюзнірський сміх упряжених людей, яким м’яка й вигідна стала юхтова шлея, летів за ним, відбираючи рештки сил. Розумів: якою тяжкою не була б його спокута, він зможе визволити від гріха лише себе, а ті люди, що осквернили Храм на землі, у своїх душах, залишаться в невіданні спокутної потреби, і його каяття, і ходіння по муках їх не врятують. Треба підіймати весь народ на хресний хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Мойсей з Єгипту ситий рабським хлібом люд Ізраїлю, сорок років блукаючи аравійською пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього ситого раба.

Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі — інакше духовна чума витруїть Божий образ із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом.

Орда карликів суне в Україну, заполонює її, і прилипають вони, мов поліпи, до великих людей, залишаючи в їх душах назавше слід малості. Де Месія, що своєю смертю при народі навчить його, що можна встояти перед карлицькою подобою, не дати заплямувати себе їхньою тінню або ж віддерти ту тінь від живого тіла, якого болю це не завдало б?

А може, мені суджено стати Месією, може, треба дозволити розіп’яти себе в ім’я спасіння люду? Та чи прийшов уже час для подвигу Мученика, чи виросла в нас своя Ґолґота, яку було б видно всьому краєві і муки Месії на ній? Чи готовий я до тих мук, чи готовий народ освятити себе ними і зцілитися? І чи можу я, не пройшовши сам свого очищення, долати шлях на Ґолґоту?

Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…

Де ж той край, в якому загніздилися карлики, з якого розплідника розповзаються вони, помазані Антихристом, по землі? Як я можу боротися з ними й бажати вмерти від їхніх рук на хресті, коли не знаю тієї ворожої сили, шкідливої суті їхньої філософії, джерел тимчасової всемогутності? Як я можу протиставити їм свої моральні цінності, не збагнувши їхньої ницості?

Та коли я маю ті моральні цінності, то мушу спершу вигартувати їх серед них. Хто мені покаже до карликів дорогу? Вовкулака? Ніхто інший не покаже, і треба знову йти з ним на змову…

Витрачаючи рештки своїх сил, здобувся Єпіфаній на вовчий голос і завив. Прокотилася луна степом, ударилася об стіну байрачних застумів і відлунилася злорадним гавкотом.

У ту мить він побачив, як із далекої гущавини вихопився повіз, запряжений четвіркою чорних тарпанів, — були це коні Апокаліпсису: Війна, Голод, Смерть і Мор.

Правив ними двометровий верзюк з тарганячими вусами і непокритою головою; він стояв, розчепірившись, у повозі, напинаючи ремінні віжки, рвав уздечками кінські морди, бив коней дротяною нагайкою, коні хропіли і дихали вогнем, тратували землю копитами і зупинилися біля подорожнього, що лежав долілиць на потрісканій землі.

106