Мальви. Орда - Страница 105

105

Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, що не сплатив подушного; сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їхні гайдуки — відгодовані ґевали в шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали із села мужиків і звеліли їм усе те везти і нести до сотенного двору; мужики старалися справно виконувати наказ гайдуків, ще й зловтішалися й насміхалися з дурного господаря, який замінив вигоду покори на каригідний бунт.

А господар вивів з хати шестеро дітей і жінку, знайшов у повітці заіржавілу шаблю і, постинавши їм голови, закричав:

— Дайте квитка, розбійники, рівно сім душ випало із вашого рахунку!

Не пам’ятав Єпіфаній, скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись показатися на очі людям, яким так зручно стало жити в неволі, що й бунтаря осміяли, а потім схвально гули, споглядаючи, як гайдуки з козацькими чубами закували непокірного в кайдани і віддали карликам — аби він більше не порушував їхнього спокою, не відбирав від них п’яних неділь, коли можна спочивати во хмелю весь день, замість того щоб вистоювати на молитві в храмі.

Однієї неділі, зголоджений до знемоги, зайшов Єпіфаній до тихої слободи, посередині якої на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишила на землі слід хреста, мирно поселяни сиділи й вихвалялися один наперед другого, хто краще вміє зварити оковиту.

— Оце м’ятна настойка, і луччої приготувати ніхто не може, — доводив мужик, показуючи сусідам гранчастий бутель із зеленкуватою рідиною; він неохоче пустив посудину по колу і скрушно дивився, як вона, переходячи із рук у руки, порожніла.

Мужики цмулили зелену бурду й плювалися, проте бутель осушили до дна і, замість того щоб подякувати, ганьбили щедрого сусіда за те, що таку смердюху приніс у чесну неділю.

— Найкраща калґанівка! — вийняв з матні плескату пляшку другий мужик і, притуливши її до губів, висмоктував трунок без передиху, знав–бо, що як пустить пляшку по колу, то не залишиться в ній ні краплі на денці.

— Пусте, — скривився третій, якому вдалося відібрати пляшку у власника; він висушив її до дна й пошпурив на саму середину відбитого на землі хреста.

Пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилася враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється зі споду по самі вінця криваво–червоним вином, що вихлюпувалося через креш.

Заніміли мужики, порозкривали роти, бо згадали, на якому місці п’ють у святу неділю, і кари Божої, котрої давно вже в гадці не мали, збоялися, хрестовим знаменням себе осіняючи.

А тоді виступив насередину і став біля чаші невідомо звідки прибулий чернець в рудій циндрявій рясі й проголосив:

— Пийте од мене всі, сіє єсть кров моя Нового Заповіту!

Посхоплювалися мужики, щоб утекти від чуда і Божої кари, та не було куди: навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковної бані з восьмикутними зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу отець Єпіфаній.

Мужики стояли на колінах, як це уміли з побожністю ще перед пришестям карликів робити, й хрестилися, а коли священик вийшов за казальницю, повставали і слухали проповідь.

Отець Єпіфаній вийняв з пазухи сувій пергаменту, розгорнув його і почав читати, мов з Євангелії.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Трійці. Нехай станеться на вікопомну пам’ять та славу Запорозького Війська і всього народу українського. Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, справедливий у покарах, вивищує на мірилі правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконіє смиряє, одні уярмлює, інші визволяє, одні підносить, інші скидає долі…

— Господи помилуй! — ревнули п’яні мужики.

— Так і народ стародавній козацький спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та лицарською відвагою, якою довколишнім народам був страшний… Потім славетний во вишніх праведний суддя Бог через примножені неправди і беззаконня, покаравши численними карами той народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі…

— Свят, свят. Господь Саваот, іспольн небо і земля… — не так уже впевнено прогундосили мужики — де ж таку притчу в Євангелії вишукав пан–отець — і крадькома переглянулися поміж собою.

— Московська держава, — читав далі з пергаменту отець Єпіфаній, — численними способами до решти зруйнувала наші права та вольності і на народ вільний козацький наклала невільниче ярмо…

Зашемрали мужики, а один сказав упівголоса:

— Мана… Диви, куме, чаша знову пляшкою стала.

— Єй же єй!.. А проповідує якийсь обірванець.

— І говорить, скажу тобі правду, не теє… не з Євангелії.

— Тихо, тихо, то таки церковна чаша…

— Бабзделя ти п’яна, яка там чаша?

А Єпіфаній, незважаючи на шемрання, продовжував читати Орликів Закон, щоб за всяку ціну докінчити, бо впевнений був, що, коли дійде до імені Мазепи, поселяни зрозуміють його.

— Тоді славної пам’яті ясновельможний Іван Мазепа, повставши правдою та ревністю за цілісність Вітчизни…

— Анатема, анатема! — дружно закричали мужики, та Єпіфаній не спинявся.

— Не менше городам українським чиниться нині утяження. Тому по воєнній колотнечі і після визволення Вітчизни від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів і подана до уваги Генеральної Ради при гетьмані…

105