Мальви. Орда - Страница 95

Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:

— Папір мій чистий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…

— Вигадай! — почув голос послушника.

Оглянувся, та хлопця в келії не було.

Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…

Не допомагає П’ятдесятий псалом — мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…

А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру — спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Вигадай сам собі суддю.

Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність, й іншої віри йому не потрібно.

А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла, з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, — хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ. Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки — символ чистоти.

Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, що з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.

Я вигадаю для відзискання втраченої віри валькірію. Спасибі, послушнику, що нарадив мені. Помилуй, м’я, Боже…

Аркуш паперу був дрібно списаний; Єпіфаній писав, як навчився від професора піїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів — тільки притчами, тільки символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду, і творення заспокоює його розтерзану душу. Він створював образ валькірії, що злетіла лебедем з небес на Чугайку, перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді пройняло його земне могутнє бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.

Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення, лебедів у дівчат, і враз почув ячання. Схопився, припав до заґратованого віконця — він завжди так припадав, споглядаючи лебедів, і в найглибших закутках душі виплекував надію, що лебеді принесуть переміни в його житті, та вони полохливо відлітали, коли наближався до озерця, — відлетять, напевно, і тепер.

Тихо вийшов з келії, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, й безвір’я знову зв’ялило серце.

Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, який безжалісний мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаній збіг на берег озерця, підняв лебедя, легкого, мов пух, і побачив, що це тільки лебединий кожушок, який скидає валькірія, коли хоче скупатися.

Заховав під рясу кожушок, бо добре знав, як можна спіймати небесну діву, тільки–но написав про це, і квапно подався стежкою догори. Зайшов до келії, нашвидкуруч видовбав у стіні ямку, вклав туди одяг і заліпив глиною.

А тоді став при вікні й чекав. Недовго ждав; із–за скелі, що заступала від келії озеро, вийшла дівчина, біла, мов шума під водоспадом; перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келії без соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем, напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли:

— Я не маю де подітися, а вночі холодно буде.

Єпіфаній відчинив двері, взяв діву на руки, вклав до своєї убогої постелі і довго дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, спитав:

— Чи ж то Господь прощає мені?..

Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно й перса рядниною, і дивилася на Єпіфанія, ніби з потойбіччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що знає все, їй тоскно, бо хотіла б на щось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим тривожитися, боятися, вгадувати невідоме снами й ворожбою — як усі люди. Та не людина була вона, лише людською гідністю, що прийшла до ченця в келію, щоб він пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись, відчував повсякчас, що не вартий тієї гідності.

Єпіфаній вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає його: вже десь бачив ці чисті очі — може, то було обличчя скорботної лярви із Ставків, що втопилася в ополонці від ганьби приближення до скверни Єпіфанієвої душі, та ні — інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеївна, яка того жахливого вечора в Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала — що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд її, що залишався досі в його душі, впізнав тепер.