Мальви. Орда - Страница 85

Обіч тісно в парі, наче аж тулилися один до одного зі страху, стояли гетьманський полковник і священик.

У чорній киреї й шапці з довгим малиновим шликом, із засмаглим обличчям, яке все дужче темніло, чим божевільніше розгарцьовувався на майдані погром, полковник Іван Ніс раз у раз стенав, немов зі студені, плечима; мав він скісні татарські очі, а повіки, на щастя, природно прикривали зіниці, в яких міг блиснути жаль за содіяне або ж обурення на Меншикова, адже на таку страшну розправу полковник Ніс не чекав. Він показав фельдмаршалові таємний хід до Батурина під умовою, що орда різні чинити не буде; показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи — вчинком його керував тверезий глузд. На останній раді увіч сказав Мазепі: задумав єси, гетьмане, пропаще діло, он шведи спалили на Стародубщині три села, відступаючи перед московським військом, щоб не дістався противникові провіант. Чи ж то від чужинців можна чекати добра? А Москва хоч і влізлива, зате своя, православна, та й хіба встоїмо ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнів царський за непокору… Тепер полковник Ніс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, і заспокоював себе: війна є війна, переплачеться, забудеться потім, чей тільки п’ять тисяч батуринської залоги загине, а врятуються від кари мільйони люду!..

Проте обличчя полковника темніло й брижилося, бо надто страшна була розплата за його тверезість, він вряди–годи скоса позирав на свого сусіду, в якого від жаху очі стали білими, а зшерхлі губи вимовляли одне незрозуміле слово: армаґеддон, армаґеддон…

Був це улюбленець Мазепи, вчений протоієрей — схимник Єпіфаній, служитель Покровської церкви, що он горить разом із Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвіниця, висунута ближче до майдану, ще ціла — чому її не палять?..

Полковник Ніс щораз частіше позирав на випещене і вкрите цинковою сніддю страху обличчя отця Єпіфанія, абсольвента Києво–Могилянської академії, учня самого Феофана Прокоповича, що послав гетьманові на службу найздольнішого свого вихованця, у богословських і світських науках вельми обізнаного.

Іван Ніс бачив, як долає священика параліч безвольності: ще вчора Єпіфаній, на прохання полковника, погодився в разі прориву Меншикова до Батурина вийти з церкви й закликати козацький люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась братня православна кров, і зляканий Єпіфаній навіть не спитав, чому мав би вдертися до столиці Меншиков, коли фортеця неприступна і є вдосталь гармат, пороху та ядер, він вислухав полковника незворушно, тільки бліді пасмуги поповзли від шиї до обличчя — видно було, що священик боїться і зі страху виконає просьбу.

Він виконав її, вийшов до полковника Носа, хоч і не треба було заспокоювати козаків — їх безкарно вирізували, немов курей, але ж не став священик з ними, скористався з острівця безпеки, який охороняли князь Меншиков і полковник Ніс; духовна неміч здолала його на самому початку різні — бо ж не зрушився з місця, наче не чув і не бачив, коли дочка диякона Покровської церкви бігла до нього разом з батьком і лементувала: «Отче Єпіфанію, чому стоїте, ви не бачите?!». Вона показувала на провалля в стіні валу, звідки виповзали один за одним, а то й по два і по три разом ординці; отець Єпіфаній стояв закам’янілий і тоді, коли дяківна з вітцем припали грудьми до отвору тайника і тут же були поколені, порізані, розтоптані; він забув про людей і Бога, чув тільки своє тіло, яке ось так, у неймовірному болю, може бути знівечене, але цього не станеться, якщо він і далі стоятиме біля Носа й Меншикова…

Бачив це полковник Ніс, і злобна втіха діймала його, що не тільки він допустився зради, а й оцей улюбленець Мазепи; їх поки що два, та буде більше — тих, що впору зрозуміли безглуздя й марність боротьби з царем; а може, вони з Єпіфанієм і не зрадники, а навпаки — рятівники свого народу? Ці думки швидко, немов грибок у теплі, проростали, множилися в душі полковника Носа, а коли сповнили його всього вщерть, він дорештною своєю сутністю зненавидів Мазепу. Бо ж не полковник Ніс зрадив народ, а гетьман — так, гетьман Мазепа! — вже тіпав полковником праведний гнів, і хоч був цей гнів самодостатній для заспокоєння, все ж йому потрібна була опора — безвілля отця Єпіфанія, мужа праведного, достойного і вірного Мазепі: он бачиш, до чого довела авантюра твого кумира, тож тепер йому відомстимо, разом, чуєш, всечесний отче!

Полковник вимовив уголос:

— Будемо разом, отче Єпіфанію, ти зрозумів?

Тоді священик уперше одвів від жахливого видива очі — полковник бачив, як вони враз дістали барви, була це барва сукровиці — і спитав:

— Ти показав їм таємний хід, полковнику?

Ніс мить мовчав, не дивлячись на отця, потім різко повернув голову і сказав:

— Я.

— Прокляне тебе народ.

— І тебе. Чей же стоїш разом зі мною.

Тоді Єпіфаній глянув на купи трупів, на людей, яких москалі дорізували, мов овець на бойні, тих людей, за яких він завше ревно молився. Бачив їхні муки й передсмертний жах, внутрішньо рвонувся, щоб стати серед людей і позбутися ганьби, що нависала над ним, та зрозумів, що страх сильніший за нього, що він не може добровільно піти на смерть, хіба би полковник штовхнув його у той кривавий содом, і просив Бога отець, щоб так сталося.

Та полковник зовсім не збирався цього робити, він хотів мати спільника в зраді й розумів, що Єпіфаній ставав тим спільником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами і кидали ті розп’яття в Сейм, винахідливіші кати споруджували над рікою плоти з шибеницями й пускали повішених по плаву; ординці й далі встромляли піки в животи жінкам, полоненим козакам відрізували носи і вуха, — усе це з кожною миттю відчужувалося від Єпіфанія, стаючи потойбічним; священик знав уже, що його ніхто не зачепить, інстинктивний страх за своє життя відступив, а на місці страху зіяла ганебна порожнеча, яку він мусив заповнити виправданням свого існування; в ім’я чого стоїть свідком нечуваної збродні — хіба тільки заради свого життя, яке віднині буде погорджуване й нікому не потрібне?