Мальви. Орда - Страница 58

Збентежено забігали очі в старої і зупинились. Проштрикнула вона недовірливим поглядом Марію і повернулася, не відповівши.

Марія схопила циганку за руку.

— Я золото маю, Еміне! Скажи, ти з України привезла його?

— Ми люди кочові і всюди бували. Не може згадати моя пам’ять, звідки той хлопець, якого хан купив у мене.

Марія відв’язала від шиї мішечок.

— Тут багато золота. Я дам тобі все, якщо скажеш, відьмо, де і коли украла ту дитину, що була біла, як шума на молоці, а очі мала сині, мов незабудки…

— Іди, жінко, — прошамкала Еміне, співчутливо позирнувши на Марію. — Не шукай втраченого. Він усе одно вже не твій, навіть якщо ти його народила…

Попленталась Марія. Гуділо в голові, стискало лещатами скроні. Пішла назад до палацу.

Відчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбороді євнухи, а посередині — теж на коні — дружина хана в парчевій чадрі. Впізнала Марія, та не поворухнулася з місця, не підвелася. Це не її дочка, не Мальва — зовсім чужа жінка зі знайомим обличчям, що просвічувалося крізь серпанкову вуаль. Усе тут несправжнє: і те, що, можливо, її син охороняє хана, і те, що Мальва стала ханською дружиною, і те, що Марія Самійлиха сидить, мов жебрачка, біля воріт палацу… «Бо хіба може бути це все правдою? Ні, це не ми. Ядучий плющ обсотав наші тіла і душі, взявши собі нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас більше немає… Горбатий верблюд, що он стоїть на майдані біля купецького каравану, благородніший за нас. Він ще може плюнути в обличчя господареві смердючою слиною, він гордо тримає голову, бо залишився–таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зі страху…»

Зупинила Мальва коня, побачивши матір, що сиділа згорблена на містку і блаженно усміхалася. Припала до неї.

І тепер Марія відчула, як зсувається з її грудей тяжкий камінь жури, як прояснюється стомлений мозок і повертається тихий спокій.

«Десь, певно, живе ще й третій яничар. На службі у вбивць їхнього батька. Куди мені йти від них?»

Покора заповзала в душу Марії, погасли мрії, бажання, не стало Самійлихи. Сиділа, скулившись біля чужих воріт, бездомна сука, що шукає на звалищах розгублених щенят.

— Я до тебе вибралася, мамо, — почула Марія голос Мальви і дотик теплих долоньок до щік. — Як живеш? Чи здорова? Чому донині не приходила?

— Нездужала я… А ти щаслива, дитино? — спитала, не дивлячись на дочку, щоб не бачити її в чужому одязі, а тільки чути рідний голос, відчувати рідний дотик рук.

— Щаслива, хан любить мене, — прошелестіли Мальвині губи, і тоді глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах. Була марна і невтішна, гей, чи не відчула пташка неволю в золотій клітці?

Помітила Мальва материні стурбовані очі, осміхнулася.

— Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася…

— Не журися мною. Я житиму у Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся від свого вугла, то під чужим мусиш здихати… А Стратонові буде легше зі мною… І тобі… — Марія глянула на воїна, що стояв у воротах, прошепотіла: — І мені теж…

— Ти не плач, мамо, — Мальва пригорнула Марію.

— Самі сльози чомусь біжать. — Марія підвелася, показала рукою на Селіма. — А його ти знаєш?

— Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.

«Обоє ханські. Обоє яничари… Діти, діти, мальви зів’ялі…»

Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, підходила Марія до Селіма. Селім винувато усміхнувся.

— Прости, стара. Ти якась дивна, і я не повірив, що ханим — твоя донька.

Марія торкнулась до його плеча.

— Я не гніваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти… ти усміхнися хоч іноді до мене… Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли він був ще в пелюшках… — Марія затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп’ялися в обличчя жінки, і дрібно тремтів бердиш у його руках.

— Хан виїжджає! Великий хан Кримського улусу Іслам–Ґірей! — пролунав голосний крик у дворі, виструнчився Селім, євнухи підхопили на руки Мальву, висадили на коня.

Іслам–Ґірей виконував волю коханої дружини: вирушив супроводжувати її до матері.

Марія тінню майнула вздовж високої стіни і зникла непомітно за муром.

Розділ п’ятнадцятий

Світ розвивається сам собою, і ніякий тиран його не змінить і не зупинить.

Авіценна

Меддах Омар вирушив зі Скутарі в далеку дорогу — до Адріанополя. Старець знав, що ця подорож буде, останньою: літа, яким забув лік, гнули все нижче до землі, немічне тіло просилося на вічний спочинок. Та розум протестував проти тієї смерті, що неминуче приходить до кожного. Омар бажав обірвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освітити шлях іншим своїм останнім спалахом.

У перемогу повстанців, що одчайдушно наважилися вдарити на колишню столицю Османської імперії, він не вірив, та все одно йшов до них. Бачив наперед смерть нового ватажка кизилбашів Кир–огли, але знав, що відвернути повстання не можна, як не можна викреслити один день із року — воно неминуче. Бо ж розвиток нового світу від народження до перемоги — то ланцюг спроб і впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, щоб із неї виростала друга.

Адже не стала смерть ювеліра Хюсама небуттям, і смерть великого візира Аззема–паші не стала тліном. Тож і Омарові не можна відходити безслідно…