Мальви. Орда - Страница 49

Нового кримського хана супроводжував Аззем–паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:

— Великий візире, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.

Аззем–паша витримав гострий погляд Іслам–Ґірея і вперше за нинішній день вимовив:

— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.

І знову зустрілися віч–на–віч два близнюки — володар і мудрець.

— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?

Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З–перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам–Ґірея, що явно дурив Ібрагіма і повернувся до свого Криму не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?

— Це велике горе нашого народу, візире, почалося з фальшивої догми, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося в ім’я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і відплата над турками неминуча. А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять…

— Невже немає ніякого виходу?

— Турки почали своє існування із завоювань, і це найтяжча історична помилка нашого народу. Народ, що не поклав міцних основ своєї власної цивілізації, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися коштом інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню: підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.

— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?

— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з’єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він буде потрібний для нової форми, для нової мети.

Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззема–паші.

— Хто дозволив тобі заходити до мого палацу? — запитав грізно.

— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з’явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.

Аззем–паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу–аґа, а озброєний охоронець султанських дверей.

— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем–паша.

— Мені велено прийти з тобою, великий візире.

— Почекай мене біля входу.

Омар підвівся.

— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.

— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні Бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли царі жадали мудрого слова, минули. Мудреці і огли–калями стали непотрібними, бо вони примушують думати. А думати — це розрізняти добро і зло. Коли володарі доходять до самодурства і вважають усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.

— А якщо держава позбувається свого власного мозку, як може вона жити?

— В порожній голові завжди є досить місця для глупої жорстокості, і за її допомогою вона живе і управляє.

— Поки не розіб’ється об руїни власного дому.

— До цього ще далеко…

— Якщо міряти час нашим життям, — то далеко. На клепсидрі історії — це мить.

Аззем–паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.

Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк–сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалося, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший за цю криницю, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем–паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ. Він безмежно великий, неосяжний і могутній, він диктує свої не звідані ніким закони народам і державам. Тож ніякий наймогутніший тиран не в силі загнуздати їх і використати для своїх вигід. Хіба не хотів Нерон увіковічнити на землі Рим, хіба Чингіз і Бату–хан не потрясали усім материком від найдальшого Сходу до глибокого Заходу, чи не загинула могутня держава Тімура? Усе минуло.

«Що ж повинен я, тінь вищої сили, чинити ще на землі? Я бажав могутності своїй державі, тому так потрібен був мені Амурат — останній шанс османської династії. Але і він минувся так, як минає все. Я побачив, що мою державу вразив заразний мікроб — яничарство, і думав над тим, як, чиїми руками вбити його. Омар переконав мене, що імперія хворіє невиліковною хворобою — проказою. Він бачить вихід, я ж не бачу, і тому шлях мій закінчився. Йти далі нікуди».