Мальви. Орда - Страница 47

Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.

Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат–мейдану.

Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила вибитий на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.

Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом’яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в’яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:

— Звідки воно в тебе?

— Я… Я ювелір. Сам зробив…

— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч зі своїми цеховими.

— Я не цеховий…

— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?

Алім повернув голову, зупинився.

— Що там?

Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояса коштовність, і тоді закричав Хюсам:

— Віддай! О Аллах, я працював над ним сорок ночей!

Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чорбаджієві амулет.

— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.

Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:

— А… Алі… — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, що колись кликав його батьком.

— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбаджі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?

— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму.

Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:

— О Аллах, що роблять ці грабіжники!

На ювеліра посипалися удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.

Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:

— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!

Тепер Алім упізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.

Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.

…Діждавшись, поки з–перед парадних воріт Біюк–сарая розійдуться яничари і спаґії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.

— Мені звелів кизляр–аґа Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Скажи провести мене до Замбула.

Кизляр–аґа підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні нікого.

Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугий султан, і служба. Сьомий десяток ліг на спину, все важче було її згинати; колись в’юнкий і спритний плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці, роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч піастрів, він купив би у капудана–баші галеру, перевіз би свої скарби до Мекки і там спокійно доживав би віку.

— Не питай нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр–аґа:

— Сефер Ґазі!

— Тс–с–с… Не розпитуй, як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників, поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цей сувій парчі загорнутий мішок із золотом, один мішок. А другий цілий юк лежить у найпотаємнішому сховку в одного татарина, що торгує на Бедестані. Якщо ти мене викажеш, то другий мішок для тебе пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Мухаммед–Ґірей готує змову проти нього, а єдиний вірний слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш його. Як тільки мій вихованець вийде від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлика, з яким ти підеш до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувій парчі і неси його легко, мов пір’їнку, Ібрагімовим красуням.

— Шайтан… — просичав Замбул і прийняв із рук Сефера важкий сувій.

Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісний гармидер біля воріт Біюк–сарая нагадав йому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в’язниці, проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля дверей тюрми, і труп ненависного брата перед ним… А що, коли цей підозрілий гармидер — то вже його, Ібрагімова, черга? А, слава Аллаху. Яничари збунтувалися за право першими цілувати його шубу… Значить, вірні йому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і спокої… Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п’яно плавали в орбітах, два Замбули увійшли до султанської опочивальні.

— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?

— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул.