Мальви. Орда - Страница 41

Сефер повернув коня ліворуч, і подався почет калги–султана понад Бодраком землями яшлавського бея.

— Не потрібен нам сьогодні парадний в’їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Ґазі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно ущелиною зайти до Ашлама–сарая і почекати там на вірного тобі молодшого брата нурредина Крим–Ґірея. Шли гінця до Качі і подумай про подарунки Ібрагімові.

За хвилину один із сейменів скакав через біасальські верхи до резиденції нурредина, а Іслам із Сефером поволі їхали попри вапнякові скелі Бакла.

— Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансурови, Ширіни… Ті сильні. Позаду тебе ступає сотня вірних капи–кулу — рабів твоїх, сейменів. Ханові треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?

Іслам–Ґірей оглянувся назад. Його улюбленець хоробрий білочубий Селім, якого він купив у старої циганки в Салачику, їхав на коні у першому ряді воїнів і не зводив відданих очей з калги–султана.

— Беї зрадили Шагін–Ґірея, — відповів жорстко Іслам. — Не вони будуть моєю опорою. Маю здесятковане під Азовом військо, та я його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарі будуть моїми обома руками!

Промовчав Сефер Ґазі. Йому сподобалася відповідь, бо сам вів свій рід з капи–кулу і ненавидів беїв. Але знав: без них ханові не обійтися. Не прихилить до себе, не дасть гідрі жертви для заклання — при першій нагоді зрадять хана. Тому промовчав.

Обігнули білу скелю Бакла, в’їхали до довгої ущелини Ашлама–дере, стиснутої з обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього ханського палацу.

— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Ґазі, — а, напевно, ніколи не придивлявся до отої дивовижної скелі, що височить праворуч. Ану приглянься добре, що бачиш?

Іслам–Ґірей підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав велетенський камінь, обмитий вітрами, він уже надколовся згори і погрожував загородити вузький прохід. Іслам зупинився здивований. Зі скелі дивилась на степовий Крим кам’яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське обличчя владно і грізно вип’ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість рисувалися на кам’яній статуї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.

— Це ти, Ісламе, — такий, як є.

Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги–султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли. Іслам не відривав погляду від кам’яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалася і, врешті, злилася з пласкою скелею.

— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скелю. — Подивися з цього боку на той самий камінь. Що бачиш?

Іслам оглянувся. Над урвищем виповз велетенський тритон із хитрою головою сфінкса, причаївшись перед хижим стрибком.

— Це ти, Ісламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієї й тієї ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж — як твій нефортунний брат Беґадир–хан. Тільки пам’ятай, сфінкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.

— Мудрий єси, мій учителю, — промовив зворушено Іслам–Ґірей. — Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собі. І, дай нам Аллах удачі, — будеш моїм першим візиром.

Стулилися повіки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Іслам не міг би вгадати: радий аталик із такої перспективи чи в душі іронічно насміхається з недосвідченого ханича?

І тут згадалася Ісламові красуня–циганка, яку він мав покликати тоді, коли почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить його.

— Селіме! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. — Ти не хочеш завітати до своїх в Салачику?

Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє бажання виконати наказ.

— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.

— Справжній капи–кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому плечі. — То слухай, що я тобі наказую: скачи до Салачика і знайди мені ту циганку–красуню, в якої очі світяться вогнем, а стан гнучкіший від лози… — Калга–султан раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що вийшла з–за гори на стежку. — Постій, може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів мого щастя, їдь їй назустріч і привези сюди! Тільки негайно!

Сефер Ґазі поблажливо всміхнувся.

За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.

Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама великими синіми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в блакитному кафтані, наче впізнавала його; в Іслама дивно, по–юнацьки, стиснулося серце — він ще не зустрічав такої свіжої краси, і вмить забув про єгипетську чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.

— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під’їжджаючи ближче. — Не бійся, зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки йдеш?

— Я — Мальва з Мангушу. Мама послала до Салачика за…