Мальви. Орда - Страница 146

146

— Таж вагонів, вагонів ще нема!

— Йди ти пріч зі своїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув на мене Меншиков. — Звісно — нема, не вивезеш усіх хохлів до Сибіру на колимагах!

Статечний козак чи, може, полковник щиро засміявся.

— На колимагах поки що ми з тобою їдемо на заслання. Рівні нині єсьмо. Різниця тільки та, що я маю куди повернутися хоча б пам’яттю своєю після смерті — в Україну. А ви тут безпам’ятно залишитесь, бо у своїй захланності до чужого не зуміли створити на таких великих просторах для себе батьківщини. Тому вам хотілося би, щоб ніхто її не мав. Та, прагнучи розпорошити поневолені народи, самі розпорошуєтеся середо них і пропадаєте! Ось так, як нині пропадаєш ти, пресвітлий князю. Усе, що в тебе залишилося, — пила й сокира!

— Не князь я вже, і не світлість, — проказав Меншиков, раптом поникнувши. — Я тепер бідний мужик, яким колись народився. Господь возвів мене на висоту суєтної величності, а нині повернув до первісного стану. — Князь підняв над своєю головою сокиру і з силою вгатив її у стовпця, до якого прив’язали колимагу. — Отак! Вперше я змахнув нею на Саардамській верфі в Голландії, і той помах побачив Петро, востаннє — нині перед тобою. А поміж цими двома помахами промайнуло моє життя. Але яке дивне життя!!! — завив Меншиков і розпростер руки, ніби ще раз спробував схопити у свої обійми весь світ.

— Неправда твоя, — мовив козак чи то полковник. — Не два змахи ти зробив за своє криваве життя. Сокири ти не відкладав ніколи. Між двома помахами по дереву ти гатив нею по людських головах, і за це тобі ніколи не буде прощення… Дякуй Богові, що вернувся до знайомої тобі справи — теслярства. А могли б тебе карлики настановити гімновозом у своїй колонії.

— Усе можливе в нашій державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав один англійський політик: московська імперія — це світ політичних непевностей і матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде. Бо ж не знає наша імперія права і через те багатою ніколи стати не може, всі її ресурси поїдають опричники, що тримають народи у безправ’ї і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з якою ще рахується Європа. Бо хто ми без неї, хто з нами захоче розмовляти, коли московська імперія раптом розвалиться і підіймуть голови вигартувані у неволі народи!.. Та коли я, незнайомцю, нагрішив аж так тяжко, як ти кажеш, то обіцяю перед Богом: ось цією сокирою збудую в Березовому церкву і відмолю в ній гріхи…

— Не зробиш цього! — потряс кулаком козак. — Бо грім розколе святиню, збудовану твоїми руками! Нема тобі прощення за Батурин.

— Хто ж ти єси, мій вороже, що так тяжко проклинаєш мене на останній моїй дорозі? — знову пильно приглянувся Меншиков до козака, намагаючись його впізнати.

— Я одна з твоїх незліченних жертв. Ти довго тримав мене в Петропавлівській фортеці, чекаючи від моєї дружини викупу. Не дав їй шведський король заправлених тобою сто тисяч талярів. Тому я йду на вічне заслання до Якутська, як ти — до Березового… Та, видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов гадюка на шляху.

— Войнаровський! — вигукнув вражено Меншиков.

…Тим часом у нутрі Високої Могили щось затріщало, загуркотіло, закричали гробокопачі — і раптом усе стихло.

Занімілий від страху Єрмолай схопився, беззвучно ворушив губами, показуючи Єпіфанієві на отвір у могилі, жестами спонукаючи його заглянути досередини. Та не зрушився з місця чернець і радість не зблисла на його обличчі. Що з того, що він потопив карликів, що з того, що провалилися в преісподню гробокопачі? Мав рацію Сивий Козак: гинуть зрідка наслідки, а першопричина жива.

Єрмолай якусь мить стояв, махав руками, та голосу з горла видобути не міг, а коли збагнув, що трапилося, закричав: «Горе мені, що скаже граф Голіцин?!» Він круто повернувся і побіг щодуху степом навмання; віддаляючись, щораз то дужче малів і врешті зник у тирсі.

Єпіфаній підвівся, щоб далі продовжувати свій покутний шлях, та, на великий подив, побачив за дугою могили осідланого вороного коня, біля якого сидів, заклавши по–турецьки ноги, Сивий Козак. Він вийняв люльку з рота й запитав:

— Що то так загуркотіло в могилі?

— Москалі провалилися в пекло.

— Усі? — зблиснули білі зуби в Сивого Козака, а очі яріли люттю і гідністю.

— Не треба так про всіх, — відказав Єпіфаній. — Не кожен москаль винен, що наших людей закріпачують і могили гинуть… А ти втік від них — як це тобі вдалося?

— Так має бути: я ж козак Мамай. Хіба ти й досі не впізнав мене?

— Аж тепер, дай тобі, Боже, здоров’я! А чи всі вже Мамаї зійшли з картин?

— Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією.

— Слухай, Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаній. — Мені звелено йти до Кам’янської Січі, щоб спинити козаків, які з великої туги за рідною землею хочуть повернутися в московський зашморг. Не встигну я — піший і кволий. А ти сідлай сивого мамаївського коня, скачи до них і скажи їм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого серця волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їх знову нищитимуть вогнем і мечем, — хай чекають на гетьманський поклик до всеєвропейського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертайся в Україну із запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусимо кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…

146