Мальви. Орда - Страница 139

139

А тут побачив — гурт мовчазних людей на всеукраїнському цвинтарі. Що вони роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підійти до них?

Єпіфаній наблизився: тут стояли зі складеними до молитви долонями чоловіки у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині дзвіниці тихо виголошував проповідь старий священик.

— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, що пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, що відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, що знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!

Слухати це було втішно і страшно: серед хору анатем уперше прозвучало в Україні слово похвали Гетьманові.

— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:

— Вічная пам’ять!

— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься єму всякеє прогрішеніє вольноє і невольноє!

— Господи помилуй! — дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.

— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш, душу від нас переставившагося раба своєго Іоанна в селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилуєт, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.

Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:

— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…

— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розгніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу переляку й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом — Україна очунює від знепритомлення, Україна розпочала будувати свій Храм.

— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священикові у вічі, і той зрозумів, що чернець готовий на все.

— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Московією і Туреччиною. Наше козацтво, що стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися в Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш в Україні отця Єпіфанія, що перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь усі прогрішення — більшої послуги Україні годі нині зробити. Заскоро ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає із Салонік до синів України: «Це останній наш шанс!»

Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:

— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво в Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!

Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:

«А тепер поглянь довкола — усе це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?»

Відповів уголос Єпіфаній:

— Готовий!

Цієї миті почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, що прийшов відібрати в нього воскреслу душу.

Вовкулака стояв на узбіччі дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився зі звіра в полковника Носа.

— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?

— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника. — Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!

139