Мальви. Орда - Страница 137

137

Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогові і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе в Україну.

Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, що цю гармонію руйнують.

Коли все ж таки помилився Господь, що допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!

Розділ п’ятнадцятий

Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.

«Я йду до людей зі своїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це на мене чекає доля апостолів. Я звичайна людина, якій властивий страх за своє життя, та я бачив те, що є гірше за смерть — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я настільки переконаний у справедливості свого чину, що навіть зі своєю боязливістю йду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєї ідеї сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкий для ослаблих рук, меч може тримати народ, сильний духом, а дух зміцнюється Словом.

Україна понесла в своєму лоні Месію, що мученицькою смертю розвалить Третій Рим. Це буде не воїн, а співець, що з наших слів, з наших записів, літописів, пісень візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття українського народу. А та книга виховає політиків і вождів.

Я один із предтеч Месії, і нас буде легіон. Ми жерці, що створюють новітнє Євангеліє — благу вість.

А ті нинішні літописці, які ще служать власть імущим і вихваляють їх, марно обдурюючи себе, що потім хтось у їхніх фальшивих писаннях повизбирує між рядками крихти правди, уподібнюються первосвященикам–саддукеям, що називали себе синами гебрейського народу, а насправді підтримували римських намісників і були їхніми вірними слугами.

Станьмо праведними пророками грядущого Месії. Хай більше не злетить з наших уст жодне слово підхлібства чужим намісникам і своїм відступникам та христопродавцям, бо потім вони самі, перед сконом, битимуть нашими словами нас самих, глузуючи: «Ви прославляли нас, чому нині ганьбите і коли були справедливі?»

Ми заходимо в довгу неволю, та кожен наш вчинок, кожен порух душі мусить бути гранично виважений, бо нас наслідуватимуть слабші, а сильніші шукатимуть прогріху для нашого знеславлення. Маємо одну душу, а не дві, здвоєдушиться наш народ, і біла душа витліє з горя, а чорна залишиться.

А щоб ми не втратили пам’яті, пронесімо крізь неволю свято Пасхи, як гебреї — спогад про вихід із єгипетського рабства. Збережімо себе в потаємному святкуванні українського Великодня — вимаршу Гетьмана проти Антихриста: в думках і наяву поклоняймося жертвам Батурина і домовині Мазепи. Бо хто втратив пам’ять, той чужинець на своїй землі і ворог власному народові.

Хто ми є нині? Московські полоняники на рідній землі. Стань же пророком у московському полоні, як Ієзекіїль — у вавилонському! Це він бачив наругу над Єрусалимським храмом, як ти — над Батурином. І сказав пророк: «Яхве передав мені список гріхів народу, за які одна частина загине в полум’ї, другу поженуть у полон, а третя розсіється по всьому світі». Чи не така сама доля спіткала твій народ, що гине за вітцівські і свої власні гріхи?

Тож утіш страждущий народ, як це робив Ієзекіїль, ще перед тим, поки прийде Месія. Бо плаче люд, а утішителя немає, і сльози вимивають йому пам’ять. І рци: «Відновляться зруйновані доми, спустошені землі заплодоносять, і повернеться народ на свою землю, щоб відбудувати зруйнований Храм».

Боже, вислухай мій псалом!»

Єпіфаній прямував Ніжинською дорогою до Києва і думав про Батурин. Який він тепер, що зосталося там, чи живе хоч одна людина, чи стоїть ще палац Кочубея, чи покришилися руїни на Мазепиній Гончарівці, чи знайшов би Єпіфаній того острівця, на якому, серед озера крові, стояв він поруч з полковником Носом, здоланий ганебним і не прощеним донині зрадницьким страхом?

Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся й зовсім не здивувався, побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був його двійник або ж антипод.

— Наївний єси, отче, — сказав козак, йдучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про мир тоді, коли війна ще й не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб завойовник добровільно дарував поневоленим свободу? Та й воля подарована єсть рабство, хіба що дворянською пудрою посипане. Мрії про здобуття волі без крові — рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знайшли козак з москалем буханець хліба, і каже москаль: «Давай поділимося по–братськи». А козак відказує: «Краще по–рівному». Отак–то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами… Ти чекаєш на Месію і сам готуєшся стати його пророком. Можливо, такі сподівання й потрібні — приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді, коли він повинен боротися. Під час повстання юдеїв проти римлян 132 року під проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали на друге пришестя. А може, Бар–Кохба й був Месією — хто про це нині знає?

137