Мальви. Орда - Страница 135


К оглавлению

135

У чому Божа помилка?

Кордон між Московією і Україною позначився намистом запінених білим цвітом кущів калини, що відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен зі своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їхньому сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?

Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?

Єпіфаній входив до бору, немов до Божого храму. Він надягав на себе білого підризника, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подвигу Христової любові — відправи Божественної Літургії.

За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, до якого, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духу свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.

— У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимося! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.

— Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.

Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і єктенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд д’горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.

Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, що обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.

— Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимося Даждьбогові, що дав нам світло і тепло.

— Ви молитеся язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваот, і сповнені ним небо і земля.

Старець не звернув уваги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела догори руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням небесного вогню.

Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Христовій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.

— Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.

— Так, я живу вже тисячу років і знаю, що наш час розпочався набагато скоріше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити в Україні в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.

— Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхвові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов до храму Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.

— Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари, зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.

Волхв був одягнутий у довгий блакитний подир, що носили колись гебрейські первосвященики, він тим підкреслював старожитність своєї релігії, сів на приступку жертовного каменя обличчям до громади, погладив сиву бороду, звів острішкуваті брови й довго вдивлявся в Єпіфанія, ніби пізнавав його. Мовив:

— Я почув твої думки і сумніви, як тільки–но ти ступив до храму Природи. Маю чуття, що не розвинулося у вас, діти мої. Саваот примушує вас сліпо вірити в нього, він не розкриває перед людиною своїх таємниць. Мало того — жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного. Саваот боїться свого власного творіння: збагнувши, що людина прагнутиме зрівнятися з ним, через змія намовив праотців до гріха, щоб мати право потім знесилити їх покарою; наклав на людей печать, щоб вони воювали між собою і знищували свій розум; Саваот, боячись людської єдності, змішав мови у Вавилоні… Ваш Бог вибирає собі для випробування народи і не шкодує їх, бо він для них чужий. Чи в римському, чи в грецькому, а чи в московському одязі приходить до них однаково чужий. Ви для Саваота — ніби бджоли в дуплі: схоче — залишить вам мед, схоче — забере. Забагнеться йому — і вб’є Авраам сина, а ні — живий залишиться Ісаак. Саваот випробовує проказою Йова — чи не збогохулить бува пророк? За те, щоб зберегти в собі пророчий дар, він мусить каятися в несподіяному. Навіщо це? А для того, щоб ви були невільні, бо тільки вільна людина може приблизитися своїм розумом до Бога… тому ви не знаєте того, що знаю я — старий поганин. Ваш розум затуманений запахом фіміаму, яким ви заглушуєте сморід прокажених ран. Ви постійно обдурюєте себе… А наш Даждьбог добрий. Він любить нас, немов своїх дітей, бо придніпровський єсть, і ми зливаємося з ним, як з Природою, і пізнаємо його в природі. Наші ворожбити, чародії і кудесники вміють розмовляти з неземними істотами, душі свої посилають до них у гості. Ба що більше: ми розуміємо мову дерев, трав, птахів та звірів і тому перебуваємо з ними у згоді; ми чуємо на віддалі людську радість і скарги. Тієї миті, як ти ступив до храму Правди, я почув твої сумніви і покликав тебе. Твій Бог затуляє тобі двері пізнання, питаючи: «Чи входив ти в глибину моря, чи бачив ти смертну тінь?», а мій каже: «Увійди і пізнай».

135