Мальви. Орда - Страница 131

131

— Заспокойся, сину… — Тимотей погладив Єпіфанія тремтячою рукою по голові. — Якщо ти уздрів орду у такій візії, то ти ще не пропащий. Ти борешся з малістю. Тебе переконують, що ти малорос — малорослий, тобто карлик. А ти протестуєш і малоросом не станеш. Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю. Таким ти не є. Тож не падай духом перед карликами. Вони безсилі, сильна тільки мана страху, яку недоростки спускають на людей… Ти уважно вислухай мою логічну формулу, що я склав для себе, сприймаючи невільний світ трохи інакше, ніж ти. Отже так… Правляча меншість завжди справляє враження більшості, бо вона є більша своєю силою. Ця позірна більшість неминуче стає реальною меншістю, коли втрачає насильницьку владу. А втрачає вона її через те, що навколо неї створюється порожнеча: слухняні виконавці ніколи не стають творцями, до того ж справжню більшість — народ — тиранія ніколи не може переманути повністю на свій бік. Тирани цілий час сидять на пороховій бочці, і бочка скоріше чи пізніше вибухає. Тоді більшість, що дотепер вважалася меншістю, стає не сильною меншістю, як її попередниця, а сильною більшістю. А тому в нас за позірної неперспективності є реальна перспектива, а в них за уявної перспективності — реальна неперспективність. Ми скоріше чи пізніше примусимо нинішню сильну меншість слухати нас… Держава, що перетворює людей на карликів для того, щоб вони були слухняним знаряддям у її руках, врешті–решт переконується, що великі справи не вершать маленькі люди і що створена нею машина мусить перестати працювати, бо не вистачає для неї життєвої сили, яку держава знищила заради самої машини.

Єпіфаній підвівся: він зрозумів, що йому треба йти до колонії й готуватися до великої справи.

— Спасибі, вчителю, за науку, — поклонився доземно.

— Йди здоров, сину, — відказав Тимотей Вергун не підводячись. — І пам’ятай: суд над світом буде, він уже почався. Кожен твій вчинок — суд, і за кожен свій вчинок ти підсудний… А втім — письменний єси, і яко Бог навчить тебе, так і живи.

Сонце вже сховалося за Меншиковим палацом, блищав тільки золотий шпиль Адміралтейства, та й той поволі меркнув — падали бліді сутінки на Петербург.

Козаки–землекопи розгиналися, кидали долу джаґани й лопати і тяглися, мов підбиті птахи, вздовж Неви на Козацьку слободу — до своїх бараків і бурдеїв. Були вони чорні, брудні й зарослі, були вони згорблені, підупалі й мовчазні; козацький ключ байдуже минав ченця, що стояв скраю проспекту й не міг відірвати погляду від знедолених рабів, які ще вчора замість лопат тримали в руках шаблі й мушкети і були пострахом для турка, ляха й москаля.

Йшли неконвойовані — сотні, а може, й тисячі, і жоден не звертав з розбейканої дороги, ніхто не зітхав і не вимовляв прокльонів — німа отара покірно долала той невеликий відрізок шляху, яким мала пройти, щоб отримати пай і набити будь–якою їжею спорожнілі шлунки.

«Та невже це вони, козаки, які ще вчора — пішо чи кінно — з розвіяними на вітрі чубами, з піднятими шаблями, з буйним степовим гиком вривалися до ворожого стану, змітаючи все на своєму шляху? — думав скрушно Єпіфаній. — Як могло статися, що так умент лицарі перемінилися на худобу? Чого не вистачало їм там, на волі, чого не виховали в собі, що так легко здалися? Мабуть, мало для лицаря бойового запалу, залізної орденської єдності і хвилевих перемог… За воїном мусить стояти інститут державного послушенства, якого ніколи не знав козак, вихований безконтрольною вольницею і розгнузданим правом козацької охлократії. Що залишається йому, коли це право в нього відбирається? Ніщо. Хто за ним стоїть, хто його обстоює? Ніхто. Він усвідомлює це тільки тоді, коли з його рук вибивають шаблю, і упадає тоді духом і з лицаря вмить стає рабом. Що потрібно дати народові, щоб він народом залишився, коли в нього відбирають меча? Сто разів правий Тимотей Вергун: мисль, просвіту, науку права і державності, філософію буття. Крізь які інститути слід провести народ, щоб він мав усе це про запас на випадок поразки? — Тільки крізь храм науки і духовності. Хто підійме і поведе його до Храму? Я? Але ж я сам того Храму ще не знайшов. Де він має стояти — на уярмленій землі чи в безпечній чужині? — Тільки вдома!.. Треба скликати люд з усіх усюдів до рідних домівок. Бо що можуть вдіяти козаки на турецькій землі, що може вчинити гетьман Пилип Орлик у далеких Салоніках, що вимислять вчені для України в Петербурзі? Хто трубним зовом скличе їх на рідну землю, що без них вільною стати не зможе? Я?!»

Єпіфаній дивився на сірих, уподібнених один до одного людей, він думав про те, що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки викликав із чорної валки хоча б одного раба, який ще не втратив козацького обличчя.

І вийшов козак.

Був це сивий кремезний чолов’яга з палаючими очима, сповнений люті й гідності.

— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав зі зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною до гурту і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.

— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.

— Кулаки мають.

— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.

— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинні пройти через тюрму.

— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?

— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

131