Мальви. Орда - Страница 129

129

Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обійняв учителя й прошепотів:

— Пане Вергуне, я ваш учень, Єпіфаній…

Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:

— Живий! З Батурина живий вийшов!

Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпективи, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби — закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.

— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаній.

— Суд іде, — коротко відповів Тимотей.

— Над ким?

— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їх!

— О ні, — похитав головою Єпіфаній, — їх ще не скоро судитимуть. Розправа відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…

— Йде найсуворіший суд над ними, сину, не сумнівайся… Я давно думав над цим і все більше переконуюся, що не помиляюся, їхні нинішні вчинки вже судять їх, і наказний гетьман сьогодні прикликаний у свідки.

— Ви сказали щойно, що і над нами йде суд… А за що — ви і над цим думали? За що — коли ми завжди бажали тільки того, що кожній людині належиться?

— Мабуть, нас судять за те, що ми українці. За історію нашу судять… Ми так любимо пишатися: українець — герой, мученик, лицар, філософ. Ми можемо й самобичуватись: українець — лінюх, зрадник, донощик. А ми ж не нині народилися з усіма своїми гідностями й вадами — ми продукт історії. І ось так само, як їхні діти будуть покарані за гріхи батьків, — показав на посіпак, що стояли з нагайками край вритих під фундамент траншей, — так і ми мусимо нині відповідати за гріхи наших предків… Чиї гріхи? Та згадаймо хоча б жорстокого Романа, кривавого Святополка Окаянного, недалекоглядного Хмельницького, плазуна Брюховецького, скритного Мазепу… Та що там — за князів та гетьманів! За лінивство і байдужість простих батьків наших: чом же чухалися замість того, щоб посісти свій простір і загнуздати для себе час? Тому й судить нас Бог. А який вирок буде — побачать діти наші. Може, на смерть скарає, може, в штрафні полки пошле боротися і гинути за волю… А їм нині Бог вирок підписав: до чорної книги внесений Батурин. Кров убієнних упаде на голови винних і невинних.

Тимотей Вергун, сивий, як полин, зморшка на зморшці, пригорблений, та з очима жвавими, підбадьорливо глянув на Єпіфанія, мовив:

— Ходім до мене, сину. За звичаєм старих спудеїв по чарці вип’ємо. Хай простить нам Бог…

На Луговій лінії, що звертала вбік від Великої Першпективи й губилася у шелюгах, стояло кілька будиночків, покритих очеретом, що мовби до столиці не належали і жили своїм окремішнім життям.

— Це наша професорська колонія, — зупинився Тимотей Вергун біля крайньої хати. — Побудували її ті ж самі козаки, що он зводять цареві Зимовий палац, — для нас, засланих до Петербурга українських вчених, найменованих тепер «ученою дружиною» Петра І. Вся Україна служить цареві — від землекопів до філософів… Заходьмо до хати, несила дивитися на це гниле болото і згадувати — весь час згадувати! — чепурний Поділ над Дніпром!..

Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних прямокутним отвором без дверей, і в другій повно книг, складених попід стіною. Не чуючи припросин професора, що виймав з комоди запорошеного бутеля з наливкою та копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаній і заворожено дивився на книги, яких не бачив, здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто–таки увірвався до кімнатки, хапав книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудей і щось шепотів.

— Зголоднів, сердешний, — промовив сам до себе Тимотей, підійшов до Єпіфанія, взяв за руку й повів до першої кімнатки, всаджуючи його до столу. — Надивишся іще… Вся мудрість українська до Петербурга перекочувала. Пригощайся, й погомонимо годинку.

— А там, — невизначено махнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилося?

— Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері й щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе з’ясував той сенс і спробую сьогодні викласти його тобі. А ти ще молодий, вернешся в Україну і помножиш своїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.

Єпіфаній глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре обличчя мішками взялося під очима й на щоках, проте пугар підбадьорив його, він заговорив збуджено:

— Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царської родини поет та друкар Симеон Полоцький, і вже блюститель всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський, і великий дидаскал київський, а потім ректор греко–латинської московської школи Єпіфаній Славинецький, і письменник Дмитро Туптало, митрополит Ростовський, і, нарешті, кладезь усіх нинішніх мудростей — поет, філософ, астроном і політик, псковський єпископ і голова «вченої дружини» Петра І Феофан Прокопович — усі найменовані московськими, і дико лютує російське духовенство, коли ми нагадуємо про наше українське походження. Топчеться римський люмп на грецькій культурі, і пасеться на ній, і знущається з неї… У нашій професорській колонії теж чимало вчених: Кульчицький, Лопатинський, Бужинський, Волатовський, я, грішний, — усі вихованці Києво–Могилянської академії!

129