Мальви. Орда - Страница 127

127

— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було б, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?

— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.

Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.

— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я про це думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли в твоїх куфрах у чернігівській резиденції…

— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.

— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємо. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, дістався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–Індської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?

— Свята правда, царю, маєш добрих агентів. Чого тобі ще треба від мене?

— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудрого заповіта в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?

— Їх усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк зі своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!

— Не виплатиться шкіра за виправу, — махнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розпростаєтесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не нашкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!

Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче чекав на любу його серцю роботу, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнура на руку. Тіло мордованого видовжувалося, витягувалося, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць. Впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води.

— То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.

— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.

— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.

— В Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте начетверо кожну могилу і знайдете!

— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись–но за своє діло!

Опричник взявся роздмухувати жаровню.

— Зупиніться! — скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!

— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…

— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!

— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…

— На дибу його! — гаркнув цар.

Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.

— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та навіть знайшовши, користі з нього не матимете. У куфайках прийшли ви в Україну, у куфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, зі світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Йди, Єпіфанію, шукати дорогу до Храму. Ти будеш жити доти, доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… — дзвінко пролунав голос Полуботка, вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!

127