Мальви. Орда - Страница 125

125

…У келії блищить під самою стелею малесеньке віконце, під стіною стоїть сива патлата примара з більмуватими очима.

Підвелася, брязнули ланці.

— Хто прийшов до мене — кат чи сват? — спитала худорна, мов кістяк, примара.

— Сват прийде завтра, — відказав Єпіфаній. — Нині ж прислав мене до тебе Меншиков випитати про золото. Не розповідай, чого не треба… А може, ти не Полуботок? Я не впізнаю тебе. Куди поділося твоє могутнє тіло?

— Висмоктали п’явки. Хвалити Господа, душа іще тепліє. А ти хто?

— Я сповідник Мазепи Єпіфаній, котрий…

— Не треба, знаю. Все знаю про тебе… Вся Україна відає про трьох уцілілих у Батурині: зрадника Носа, боягуза Єпіфанія і святу Мотрю, — різні пісні склав про вас народ… А ще я бачив тебе у Глухові, коли ти своєму покровителеві перший на Україні анатему проголосив.

— Неправда, я вимовив слово прокляття…

— Слово прокляття вимовив отець Данило, і за це його скарали. А ми викручувалися з тобою так, щоб і Богові свічка, і дідькові огарок. Вони ж, кати наші, записують у свої протоколи, що їм вигідно, і огарок за свічку приймають… Ми хотіли самі себе перехитрити: панами залишитися, рабами ставши. Таких не приймають навіть вороги. Або пан, або пропав, третього не дано. Я ходив по лезу шаблі й сковзнув до тюрми. Мені легше, я вже знаю свою долю. А ти ще рятуєшся і бавишся з власною душею, як кіт з мишею… Ні, я не засуджую тебе: якщо всі умруть, хто ж залишиться на Україні? Але як тобі душу свою пронести крізь муки і неоскверненою передати нащадкам? Як очистити її? І чи це можливо?… Ось тебе привів сюди карлик, він притьмом сховався під прічу й підслуховує. Що підслуховує, за чим спостерігає? За душею твоєю — чи не зменшується вона, нарешті, до його зросту? Бо ти вже не Єпіфаній, ти зацькована і змучена душа нашого народу. Що з нею станеться?

— Як ти опинився в їхніх руках, гетьмане? Розкажи все, зміцни мене. Мені ж, бачу, суджено не вмирати, а змагатися з малістю. Такий хрест поклав на мене Бог і випробовує всевладним своїм перстом.

— Бог випробовує нині весь народ, — зітхнув Полуботок. — Я хочу вірити в його справедливість, та вже немає сил. Чому ж він, створивши людину за своєю подобою, витравлює з нас образ Божий? Чи не гідні ми того образу, чи прагне Господь, щоб його подоба тільки йому й належала? Що сподіяно з народом! Не встиг Петро завести «Табель про ранги», як валом посунула наша старшина до президента Малоросійської колегії Вельямінова за привілеями, немов орда, і вже не побачиш ти на їхніх обличчях ні привіту, ні поштивості, а тільки жадобу маєтків, грошей і посад — хоч маленьких, і все те ціною наклепів та доносів. О, нема страшнішої потвори, ніж донощик! Язик його гадючий: у ньому захована отрута, яку він вичавлює за гроші. Золото ж запановує над совістю, через нього вороги стають жорстокі, а друзі віроломні, через них зрада і підлість підглядають людину на кожному кроці… Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, — перехрестився Полуботок і продовжував: — Я, осягнувши науку державності в Мазепи, ходив, як він, по лезу шаблі, шукаючи та виглядаючи серед своїх людей героїв, царів волі, а мені зустрічалася тільки чернь, що прагла ситної їжі… Чернь не народжує героїв. Навіть ті, що не заразилися отрутою зради, пристосувалися до рабства: один заспокоює свою душу плачем за колишньою волею, вискиглює жебранки під храмами без хрестів на кобзі чи лірі, а іншому досить чарки, козацького одягу та гопака — і так одному здається, що він бореться проти неволі, а іншому, що він на волі… І ніхто не намагається осмислити своє існування в рабстві. А чей не були ми вічно рабами і не потрапили в ярмо навіки: треба комусь прозріти вихід!

Полуботок думав уголос, можливо, він забув і про Єпіфанія, що ловив кожне його слово, сидячи поруч на лежаку, і про карлика, що сховався під прічею. Він знав, що завтра помре, і сповідався перед Богом.

— …За рік я вернувся зі страшної ладозької каторги, якої не знали, напевне, єгипетські раби на будівництві пірамід. За двадцять років при Петрі загинуло на каналах і петербурзьких болотах двадцять тисяч козаків. Хто нам поверне борги за кров?

Цар не йняв віри, що я вернувся, лютий був дуже і старого гетьмана Скоропадського притьмом викликав до Петербурга. Ласкаво там приймав його, частував та все застерігав перед лукавим Полуботком… Скоропадський на смертному одрі признався мені у всьому. І картав цар гетьмана ще й за те, що мене наказним у Глухові зоставив… Довго тримав Петро в себе Скоропадського, поки — на моїх очах — не прибула до Глухова призначена царем Малоросійська колегія з президентом Вельяміновим на чолі. Розпочалося пряме царське правління в Україні: збори податків, розміщення консистентів по містах і селах, обсадження полків московськими офіцерами… Вельямінов заспокоював мене, мовляв, усе це робиться з метою контролю за дотриманням переяславських угод та для захисту простих козаків і посполитих перед зажерливою старшиною. Отакої… Обнадіяний царськими милостями та подарунками Скоропадський повернувся в Україну і, побачивши навіч царську підступність, помер з горя. Я ж залишився невибраним наказним гетьманом з дорадчим голосом при колегії.

В Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлєв. Як ото у Святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…

Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові до Салонік.

125