Мальви. Орда - Страница 116

116

— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!

Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменого палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, у башмаках зі срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.

— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, що його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й до Сибіру його колись везтимуть з музикою і хоругвами…

Втім, брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї, і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.

— Цей, ліворуч, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш — розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина до Петербурга Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватикані мав необережність поцілувати Папі Римському пантофлю.

— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.

— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.

У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридора, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.

Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:

— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, що де–не–коли огортає мене, смертного. Висповідатися мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і на свою, і на державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфика, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе до храму і вклякну перед сповідальницею?

В очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.

А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?

Покора, що заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову до пекла гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.

— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.

Чернець уже чув про це, та цієї миті вп’ялася в його мозок страхітлива думка, що водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.

Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хреста убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке, призначення вкралася до Єпіфанієвої душі і додала супротивної сили.

— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, перед твоєю сповіддю: за Батурин немає тобі прощення.

— Не вб’ю, не втішай себе, — зневажливо махнув рукою Меншиков. — Я ще в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анатему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армаґеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ до Малоросії, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх — врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!

116