Мальви. Орда - Страница 113

113

Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фраз: «Слава групі вибраних карликів!», «Наше вчення непереможне, тому що воно правильне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілилися вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».

Щодня надвечір Єпіфаній виходив зі сторожки й обходив Василівський острів з краю до краю. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали до довгих столиків й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокушувати простих карликів, що обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима; тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів підіймався і вигукував у бік вибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі столу, а жертву виводили.

Після обіду відбувався ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані задуми; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна спокутувати самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.

Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розходилися по острові земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.

Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюркська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.

Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:

— Є серед вас батуринські?

Маленькі жіночки сполохано оглянулися, а одна проспівала:

— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…

— Ти писала мужеві листа до Туреччини?

— Писала…

— Чому?

— Бо страшно було…

— А тепер?

— Тепер нам усе однаково. Ми люди маленькі, який з нас спрос?

— Так легше жити?

— Не легше і не гірше. Животіємо…

— Мотрю Кочубеївну знала?

— Я була з нею на Ладозькому каналі.

— Що з нею сталося?

— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.

…Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, що звик до принизливих випрошувань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, що прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і дочекався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Ґалаґан і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з ґудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!

Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш до державної казни і козаків у походи посилає: ось із Дербентської виправи тільки дві з чотирьох сотень повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова після війни зі шведами; війна закінчилась, а комендант цупко сидить у своїй канцелярії, мов воша на струпі, і не збирається повертатися до Московії. Пригощує полковник у себе й сіятельного князя Меншикова, що захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль, примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру й поставити на службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україні стати.

Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну поведінку гетьмана Мазепи! Щось–то, напевне, замислює козацький улюбленець: не пише скарг на Меншикова і депутацій не присилає до Петербурга — чи не налагоджує скритно полковник зв’язків з Пилипом Орликом, що метушиться в Європі, підбиваючи Туреччину, Францію, Англію на війну з Московією, — з тим самим Орликом, маєток якого в селі Домашині Чернігівського полку, для відводу царських очей, посів, і Орликові винокурні й пасіки, і скотний двір тримає, а будинок з дванадцятьма світлицями, оббитими перськими килимами й обвішаними ліхтарями кавказького кування, своєю літньою резиденцією зробив.

113