Мальви. Орда - Страница 102

102

Гетьман люто зблиснув очима, та витримав його погляд Єпіфаній, бо впевнений був тепер у своїй правоті, і нітрохи не знітився від гордовитої Орликової мови, що прозвучала, як декламація спудея риторики:

— Який би успіх чи невдачу мала наша нація, ми зазнали від своєї діяльності лише втіху, бо працювали для слави й величності батьківщини!

— То чому ж ти, утішений своїм чином, боїшся вийти на базар до козаків, яким ти не дав жолду, і вони після твоєї праці для величності батьківщини спродують зброю разом зі своєю честю?

оник гетьман і довго мовчав, потім підвів голову і, дивлячись Єпіфанієві у вічі, мовив невпевнено, а сумнів, що забринів у гетьманській мові, вселяв більше до нього довіри:

— Замість жолду я дав їм іншу цінність, вона сьогодні може здатися безвартісною, та з часом її вміст набиратиме все вищої проби і колись вивищить нашу націю серед народів… Я вірю в це, мушу вірити, бо, коли б стратив на те надію, — навіщо тоді моє гетьманство і мій труд?.. Я дав козакам і всьому українському народу найсправедливіший Закон — «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Тому я й не виходжу до них, щоб згарячу, не втямивши глибинної суті Закону, не поквапилися застосувати його до мене, бо Закон мій — це не попуск сваволі, а визнання людської гідності…

— Хочеш сказати, що заскоро дав їм свій Закон?

— Може, й так… Але настане критична пора битви з деспотією, то мусить наш народ, ослаблений оружно, мати зброю, сильнішу за грубу силу темного деспотизму. Ця зброя, викувана споконвіків у надрах нашого народу, а нині втілена в Закон, діятиме пізніше. І неомильно… — Голос гетьмана тужавів, тужавість витісняла сумніви, Єпіфаній піддався силі гетьманської логіки. — Де в світі знайдеш ти нині такий Закон? Може, в Московії, що здобула свою едукацію в татаро–монгольській школі? У тій імперії, де божевільний від самовладдя цар Іван IV міг власними руками задушити митрополита Пилипа тільки за те, що той думав інакше, ніж цар? Чи, може, в Польщі, що й донині, на ладан дихаючи, все ще сповідує тевтонський абсолютизм? А я дав своїм демократичним Законом можливість нашій нації стати у повен зріст, дав право кожній особі самовизначитися і бути вільною від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити вільну державу.

— Нині ті вільні люди програють від демократії.

— Сьогодні програють вони, а завтра прогрaють деспоти. Цар Петро могутній днесь серед карликів, яких розплодив по всьому краю, з великих людей малих створюючи. Що станеться, коли змаліє весь його люд? Де знайдеться у того народу сила для витворності в науці й політичному мистецтві? У змалілого народу малий розум, народ з малим розумом стає ордою, що за своїми ординськими законами розпорошується в кочев’ях по світу: щораз то більше займаючи простору, слабне вона від завойовницької самовпевненості і ненависті завойованих, серед яких виростають герої, виховані волелюбством батьків. Карлики ж приречені на духовне вмирання тому, що наука поголовного зневолення людей мертва, вона породжує грубу силу, а не мисль… Нині в нас запанувала орда карликів, завтра з новим Законом ми визволимося від орди в душах наших. А тоді лицар своєї зброї не продасть!

Єпіфаній слухав щораз то більше впевнену й вірою пройняту мову гетьмана і відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати, а марево розпачу, що окутало його серед блюзнірського зброєвого базару, відступило, і він знову побачив: за Мазепиною домовиною іде сполощений живлющим дощем люд, і стає того люду щораз більше й більше, і вже не видно йому кінця–краю; йде нескінченний похід з чужини в Україну, повертаються розпорошені по світу ізгої на рідну землю, колишеться над столоченим краєм вкрита китайкою домовина, і будиться до життя і каяття спотворений гріхом байдужості український народ, тучнявіє силою, вагітніє думкою і розродиться колись своїм пророком, що не дасть умерти людській пам’яті, і за це його розіпнуть.

— Ясновельможний пане гетьмане, — проказав Єпіфаній, — я тільки–но повірив вам, та знову сумнів зчервоточив мою надію: ми піддалися орді, вона розмножилася в нас самих, убивши віру, честь і сумління, і несправедливий Бог зоставив нас на світі лише для того, щоб ми доливали здорової крові в жили ординців, живих соків у їх мозок, а фізичною своєю силою вирощували хліб, щоб наповнити їхні шлунки. Собі ж залишили тільки зрадництво, байдужість і темряву.

— Ти ще не вийшов із полону зневіри, отче, — промовив гетьман. — Ти впустив у свою душу орду, яка твої святощі спустошила. А ти мусиш іти між людей і їх болем і гріхами їхніми лікувати себе. А вилікувавшись, зможеш допомогти їм. Візьми із собою мій Закон, — Орлик подав Єпіфанієві списаний дрібною в’яззю пергамент, — і проповідуй слова його правди навіть у німих чертогах. Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

Єпіфаній узяв сувій і подався до виходу, та на порозі зупинився і спитав те, що мусив у гетьмана спитати, щоб упевнитися у правдивості його науки:

— Ви збираєтеся далі воювати, пане гетьмане? А чи вірите в перемогу?

— Ні, — сказав гетьман, і Єпіфанієві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. — За свого життя я не діждуся перемоги. Така склалася у світі кон’юнктура. Але коли ми нині не посягнемо ще раз по наші законні права, то наступного разу наше право посягати стане незаконним. Ми мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати.

102